Війна переплела в одній сім’ї любов і ненависть

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 16.04.2018 08:29
  • 0

 

— Слава Україні! — каже мій племінник Микола, попиваючи пиво перед телевізором. Це він так дражниться зі своєї дружини.

— Да пошёл ты на…! — кричить розлючена Оксана.

Вони познайомилися років 10 тому. Коля приїхав до Києва на заробітки. Оксана працювала кухаркою в кафе. Син від першого шлюбу жив з її батьками на Донбасі. Микола торгував батарейками та іншим дріб'язком. Кілька років зустрічалися, потім зіграли весілля на її батьківщині — у робітничому селищі під Шахтарськом, що біля Донецька.

Згодом там оселилися. Оксані від бабусі дістався у спадок будиночок на три кімнати. Скоро з'явилася спільна дитина. Коля пішов на копанку — «дірку», як там кажуть. Добував відбійним молотком нелегальне вугілля. Працював по 10 годин, заробляв по 10–12 тисяч гривень. За часів Януковича весь продаж вугілля підібрав під себе його старший син Олександр. Заробітки впали вдвічі.

— За 5 тисяч я горбатитися не буду, — казав тоді Микола. — Зі зміни приходиш — руки-ноги трусяться, без стакана горілки не заснеш.

Батьки Оксани допомогли їй взяти в оренду кафе. Коля возив продукти, чистив картоплю, мив посуд, прибирав. Терпів, бо мали непоганий прибуток, змогли придбати автівку.

І тут на Донбас прийшов «русскій мір». Микола бігав із російським триколором, допомагав споруджувати барикади.

— Прибацаний був, — згадує. — Коли побачив російські «Гради», прозрів. Ну, думаю, буде бійня.

Селище опинилося між двома вогнями. Молоді вивезли дітей до ­Краснодарського краю до Оксаниної тітки. Та й самі там лиши­лися, бо батьки повідомили, що в їхню хату потрапив деенерівський снаряд. У Геленджику Оксану взяли шеф-кухарем у солідний ресторан, а Микола підробляв на приватних будовах.

Двароки тому померла моя мати, Миколчина бабуся. Залишила будинок в Асканії-Новій на Херсонщині. Коля вирішив жити в бабусиній хаті. Він тут виріс і досі приписаний. До того ж спливав термін легального перебування в Росії. Оксана уперлася:

— Меня там сепаратисткой будут называть, а сына заставят учить про Бандеру и Шухевича.

Микола поставив питання руба: або їдуть разом, або він забере сина і поїде сам.

Перший шок в Оксани стався, коли оформляла статус біженки. Повелися чемно й ­зробили все швидко. За кілька тижнів отримала 1700 грн. Ще 2200 їй призначили щомісяця. Микола став на облік у центрі зайнятості. Старший син Оксани Ілля швидко адаптувався у школі, хоч навчання українською. Молодший син Ваня взагалі навчається відмінно. Диктанти з української пише на 12 балів.

На поминальний день я поїхав до Асканії. За столом раз по раз торкалися політики.

— Донбасс не принял Майдан, потому что вы скинули Януковича, — гарячкує Оксана. — Он хоть и бандит, но наш. Вы ведь Порошенко любите?

— З якого це дива? — у мене очі лізуть на лоб. — Я голосував за іншого. І взагалі українці будь-яку владу недолюблюють.

— А я ненавижу Украину, украинцев и украинский язык, — каже Оксана.

— Багато бандерівців тут? — пробую жартувати.

— Ни одного, зато своих — полно. Все равно поеду домой. Знаете, какие у нас там люди хорошие…

«Своїми» вона називає місцевих ватників, які моляться на Путіна і «русскій мір» та згадують, як добре жилося за часів СРСР.

— Не звертайте уваги, — каже Коля, коли виходимо надвір покурити. — Там усі такі. У сім'ях матюкаються, одне одного проклинають. А за хвилину сідають за стіл і чарку п'ють. На Донбас поїду тільки тоді, коли стане українським.

Коли я від'їжджаю, він проводить мене на автостанцію.

— Слава нації! — прощаюся.

— Смерть ворогам! — міцно тисне руку.

У його житті переплелися любов і ненависть.

Коментарі:

Останні новини