День пам’яті жертв Голодомору: «Приходили в кожну хату і забирали все»

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 26.11.2017 16:06
  • 0

Кілька сотень новокаховчан зібралися 25 листопада біля Пам’ятного знаку на розі вулиць Букіна і Соборної, щоб вшанувати пам'ять жертв Голодоморів в Україні.

Присутні вшанували пам'ять жертв Голодомору хвилиною мовчання. Лунали скорбні вірші та пісні. До Пам’ятного знаку вишикувалася ціла черга бажаючих покласти вінки, квіти і свічки. Дівчата в національному одязі роздавили людям шматочки чорного хліба – як символічне нагадування про Голодомори.

До пам'ятника жертвам Голодомору прийшли чиновники і депутати міськради, представники громадських організацій, студенти, молоді батьки з дітьми, літні громадяни.

На Херсонщині паралельно з Голодомором 1932-1933 років відбувалися масові репресії проти селянства. Розкуркулювали ті селянські господарства, які не підтримали колективізацію. До того ж, край був промислово відсталим – обмаль залізниць, відсутність великих будов і значних та важливих для влади промислових об’єктів. Це суттєво обмежувало загальну кількість продовольства, що виділяла влада на продовольчі пайки, та унеможливлювало перехід селян у міста чи на новобудови. Усе це зумовило катастрофічні наслідки Голодомору.

Нова Каховка виникла у 1952 році на місці невеликого села Ключового. У 1932-1933 роках найбільшим населеним пунктом нинішньої території міськради було селище Британи – нинішні Дніпряни. Там був хлібоприймальний пункт, на який звозили зерно з навколишніх сіл. Потім його вантажили на баржі, якими по Дніпру перевозили хліб до великих міст.

10 років тому учні Дніпрянської загальноосвітньої школи під керівництвом учителів історії Т. І. Ракші та Т. В. Богачук провели пошуково-дослідницьку роботу по збору спогадів очевидців та списків постраждалих від Голодомору 1932-1933 років. Ось деякі свідчення. Більшість з цих людей уже померли.

Антоніна Якимович, народилася у 1926 році: 

«Наша сім’я мала 15 дітей і 5 дорослих. Десятеро дітей померло. Мене дитиною батько брав улітку в поле, там ми ловили ховрахів, з яких мати щось варила. Ще їли «киселики», лободу, з шипшини варили чай. Бувало, батько вкраде на роботі зерна, а мати перетре і зробить затірку».

Віра Бойко. До 1937 року жила в Чорнянці:

«Під час голоду померла моя мати – від хвороби нирок. Лежала під скиртою, її знайшли люди. Я не так сильно страждала від голоду, бо жила в тітки. Приходили в кожну хату і забирали все. До сусідів якось прийшли і забрали ряднину у немовляти. Дитину просто кинули на підлогу».

Василь Кобзар, народився у 1924 році: 

«Я був високий, худий. Дуже хотілося їсти. У людей усе відбирали – хліб, овочі. Цим займалися спеціальні загони. Приходили і все перевертали, шукали їжу, де тільки могли. Навіть розбирали піч, щоб тільки знайти і відібрати останнє».

Катерина Білокінь, народилась у 1916 році: 

«Батько завжди торгував, мав заробіток, але ми все одно голодували. Згадую, як ішла по вулиці, а під парканами лежали діти. Вони опухлі, тіла потріскалися, з тріщин тече вода. Слідом їхали машини, підбирали трупи і везли на звалище».

Олександра Берданова, народилася у 1922:

«У нас у селі був хлібоприймальний пункт. Туди потоками йшли машини з зерном. А ми, голодні й босі, чоловік 20-30 дітей, чекали кінця дня. Коли машини переставали їхати, ми запускали човником руки в пилюку, пропускали її крізь пальці. Чекали в надії, що на долонях залишиться дві-три зернини. Дбайливо збирали їх у вузлики. З цією жменькою зерна ішли додому. Мати перетирала зернини в ступці, а потім варила затирку – так називали цю кашу. Так і вижили».

1993 року в Дніпрянах завдяки зусиллям ы коштам колишнього політв’язня радянських таборів, письменника Михайла Масютка встановили меморіальний хрест пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій.

Коментарі:

Вибір редакції

Останні новини