Історія новокаховчанки Вікторії Щербини, яка стала членом паралімпійської збірної України

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 07.01.2018 11:46
  • 0

Її життя розділилося на дві нерівнозначні частини. До 24 років це була повна сил і енергії студентка 5-курсу із найкращими планами і сподіваннями на майбутнє… А потім – аварія, тяжка травма, повний параліч, кілька операцій, інвалідний візок…  І довгі роки реабілітації та прагнень знайти своє місце в житті і реалізуватися.

Шлях до чемпіонства

Вікторія Щербина займається видом спорту, про який в Україні нині багато говорять і пропагують – бочча. Це спортивна гра на точність, близька до боулінгу чи керлінгу. Потрібно підкотити найбільшу кількість своїх м’ячів якомога ближче до білого м’яча – джек-бола. Цю гру використовують для реабілітації людей з дитячим церебральним паралічем та інших тяжких захворювань м’язів і хребта. З 1984 року бочча входить до програми Параолімпійських ігор.

Уперше Вікторія спробувала свої сили у бочча в 2012 році на чемпіонаті України. Нині спортсменку тренує разом Оксана і Петро Чоловський. Асистентом у грі є мама Вікторії Софія Василівна. Вона ж повністю доглядає за дочкою.

«Навчилася робити для мене все. Якби не мама, я б нічого не досягла, – каже Вікторія. – Я найбільше в житті вдячна саме їй».

У наступному чемпіонаті 2013 року Вікторія виборола «срібло».  Потім два роки чемпіонати України не проходили, оскільки параолімпійський центр знаходиться в анексованому Росією Криму. У 2016 році змагання пройшли в Одесі. Там Вікторія виступала в індивідуальній і парній грі у класі ВС3. В обох видах стала чемпіонкою. Клас ВС3 вважається найважчим, у ньому спортсмени змагаються за допомогою асистента, користуються спеціальним жолобом.  

Паралімпійські ігри відбудуться в Токіо (Японія) 2020 року. За рік до цього пройде чемпіонат світу в Ліверпулі (Англія). На регіональних змаганнях і чемпіонаті світу Вікторії треба набрати певну кількість балів, щоб кваліфікуватися на ігри. У нинішньому році буде сформована команда бочча з п’ятьох спортсменів – з Києва, Одеси, Нової Каховки, Дніпра та Жовтих Вод.

З мамою на змаганнях

Життя у візку

Вікторія Щербина має дві вищі освіти. Перша – юридична, друга – магістр психології. Перший диплом отримала в Одеській національній юридичній академії, другий – у Новокаховському гуманітарному інституті Міжнародного університету «Україна». Навчалася рік у провідного психолога України Наталії Холоденко.

– Але треба ще багато над собою працювати, – каже Вікторія. – Бо у житті я дуже емоційна людина. Вірю в Бога, але до храму не можу потрапити. Важко добитися, щоб там пандус зробили.

Гра бочча

Вона каже, що таких, як вона, неправильно називати  людьми «з обмеженими можливостями» чи «з особливими потребами», тим паче «інвалідами».  Краще говорити «людина з інвалідністю». І це вже закріплено законодавством. Тобто, на першому місці «людина», а потім її ознака.

– Я працюю вдома, я не така мобільна, як інші, – каже жінка. – У місті не дуже гарні дороги і тротуари, мало пандусів. Займатися у звичайному спортзалі не можу: нема пандусів і рівної підлоги. Ми тренувалися у гіпермаркеті «Фреш», на плитці.

– На візку непросто навіть у повсякденному житті, – зізнається. – У мене слабкі руки, потрібна постійна допомога – пересадити в ліжко, помитися тощо. Допомагають мама і батько. Якщо у людини після такої травми збереглися усі функції рук, то вона може бути активнішою. Наприклад, придбати автомобіль і їздити. Самостійно пересідати у візок і з візка. Я цього не можу.

Кандидат у депутати

У Вікторії був політичний досвід – вона балотувалася на своєму окрузі до Верховної Ради.

Зважилася на такий крок, бо відчувала потужну підтримку друзів. Казали: «Віка, у тебе стільки енергії, емоцій, спробуй!»

– Я справедлива у житті, і мені це часто заважає. З мене був би поганий політик, – сміється. – Бо я на емоціях рву всі умовності... Пізніше зрозуміла: якщо я не можу контролювати увесь процес і змушена перекладати щось на інших, то краще цим не займатися.

З мамою та друзями

За балотування вона заплатила свої гроші – їздила з батьками до Києва, була в Центрвиборчкомі.  Сама писала автобіографію, передвиборчу програму. Допоміг юридичний досвід.

  – Цікаво було, – розповідає вона про передвиборчу кампанію. – Але я не могла так вільно зустрічатися з людьми, як інші кандидати. Бо не скрізь є пандуси. По-друге, команда у мене була невелика. Провели акцію: їздили по міста з трафаретом, під’їжджали до виконкому, магазинів та інших громадських закладів. Там, де нема пандусів, писали про це. Непогана фарба була, бо ще в деяких місцях ці написи видно. Люди з інвалідністю мене підтримували, були вдячні. Але, на жаль, ні влада, ні громадськість на це увагу не звертають. Є у мене також канал на Ютубі, виставляю ролики. Наприклад, про те, що нові медичні кабінети відкриваються на 2-3 поверхах. Для людей з інвалідністю вони стають недоступними.

Культурний шок

Вона уперше дізналася про бочча у 2001 році, коли була на реабілітації у Львівській області. Там, до речі, навчилася нормально розмовляти українською. Бо хоч у школі №9 мала «п’ятірку», але вільно володіти не могла. Нині активно вчить англійську, пройшла два курси. Адже на змаганнях за кордоном треба спілкуватися з представниками різних країн. Також придбала розмовник італійської.

У 2016 році вона виступала на комерційних змаганнях у Польщі. Але невдало – здобула одну перемогу і не вийшла з групи. Потім їздила з командою до Іспанії. У місті Сант-Кугат проходив регіональний чемпіонат Region Open. Це були офіційні змагання за зміненими правилами. Тому отримала неоціненний досвід. А ще – нові знайомства, нові враження.

Зі спортсменами команди Польщі

– Коли виїжджаєш на вулицю і бачиш, що тротуарна доріжка утричі більша за проїжджу частину, то для мене це був культурний шок, – розповідає Вікторія. – Люди привітні, посміхаються. З дітьми ходять молоді татусі. Багато людей на інвалідних візках.

Коли вона вступала на психологічний факультет, думала, що допомагатиме людям з інвалідністю. Адже якщо людина отримує травму і стає безпомічною, це дуже важко пережити психологічно.

Думала, що має право їм сказати щось таке, що не може сказати звичайний психолог. Але виявилося, що люди не дуже потребують психологічної допомоги. Мабуть, життя загартовує їх і без психології. Тому вони стараються справлятися зі своїми проблемами самі. Пропонувала у своїй групі – ніхто не відгукнувся. Зрозуміла, що люди з інвалідністю закриті в собі. А це тому, що суспільство їх відштовхує.

Про доступність міста Нова Каховка

Побачити світ

Після травми у неї була велика проблема – квартира батьків знаходилася на п’ятому поверсі. І понад 10 років їй потрібно було витримати підйоми-спуски. Лише коли придбали житло на першому поверсі на вул. Історичній (Леніна) і зробили окремий вхід з пандусом, стало легше. Хоча вважає, що влада могла вирішити цю проблему набагато раніше, як це роблять в розвинених країнах.

Побувавши за кордоном, побачила, як там ставляться до людей з інвалідністю. Наприклад, на змагання спортсмени приїжджають на своїх мікроавтобусах з підйомниками у сучасних інвалідних візках. Видно, що фінансово команда повністю забезпечена. Якщо в українців на команду буває 2-3 асистента, то там кожен спортсмен має трьох.

– Ми виїжджаємо на ці змагання, щоб хоч трохи побачити світ, а вони насолоджуються життям, – зітхає Вікторія. – Це для них як приємне проведення часу. А для нас – просто шанс на виживання.

Клас ВС3, в якому виступає В. Щербина, вважається найтяжчим. Окрім того, що він для людей з важкими травмами, потрібно спеціальне обладнання, яке коштує недешево. Наприклад, перший жолоб для гри обійшовся в 3 тисячі доларів. Придбати допомогла подружка. Другий жолоб – корейський – Вікторія купила за 2,5 тисячі доларів. М’ячі для гри коштують тисячу доларів. Але жінка втішається, що тепер повністю екіпірована. Їй допомагали знайомі, друзі, волонтери. Має групу в Фейсбуці на свою підтримку.

– Я дуже всім вдячна, – каже Вікторія.

Мрії і плани

Вона сидить на візку біля стола з ноутбуком. Для неї це не просто вікно у світ, а й інструмент для заробітку. Придбала кілька курсів для роботи з відео. Працює на Ютубі адміністратором декількох каналів. Робота займає багато часу і зусиль. А вже коли лежить у ліжку, то може подивитися якесь реаліті-шоу. Бо все-таки у житті не вистачає реального спілкування, такого активного темпу життя, який був до травми. Замовила книгу з живопису. Хоче краще розбиратися в цьому мистецтві. Цікавиться історією Давнього Риму і епохи Відродження. Щоб не про щось вигадане читати, а про те, що дійсно було у житті.

Поки що їй доводиться тренуватися вдома. Батьки знімають паласи, і вона катає м’ячі в коридор.

Є у Вікторії собачка – йоркширський тер’єр Кікі. Їй дев’ятий рік.

Кікі — улюблениця Вікторії

– Це моя улюблениця. Я вісім років мріяла про собачку. Мама мене все відмовляла. Врешті купила Кікі через інтернет. Мені привезли її з Донецького пітомника. Така активна… Але відповідальність за тваринку – справа серйозна. З нею клопотів більше, ніж з дитиною. Дитина може сказати, що десь болить, а собачка – ні. А у нас навіть ветлікарні нормальної нема. Тому, коли подруги хочуть завести собаку, кажу їм, щоб десять разів подумали.

Є у Вікторії свій психотерапевт – жінка, яка живе в Італії. Двічі на тиждень вони спілкуються скайпом. Є також мапа бажань на три роки. У неї і мрії, і плани – як у кожної здорової людини. Цього року хоче показати у спорті серйозні результати на міжнародному рівні.

– Відчуваю, що настав для цього час, – говорить Вікторія. – Крім того, нас нині  підтримує держава, а це суттєво. Також хочу краще оволодіти практикою англійської мови.

Вікторія мріє про створення сім'ї

А найбільше її бажання, як у кожної жінки, – створити власну повноцінну сім’ю. Каже, що для неї це буде найбільшим щастям.

PS. Якщо у кого є бажання займатися бочча чи підтримати спортсменів, просимо звертатися до редакції Novakahovka.city за телефонами: (05549) 7-94-83, 050-494-33-09, 067-48-36-306.

Що таке бочча:

 

Коментарі:

Останні новини