Письменник Володимир Шовкошитний провів на Майдані 92 дні

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 17.02.2018 21:46
  • 0

Київський політолог і письменник Володимир Шовкошитний під час Революції Гідності провів на Майдані 92 дні і 33 ночі. Був у епіцентрі подій у всі періоди ескалації і напруженості. Про ті буремні події він розповів NovaKahovka.City.

Підготовка до Майдану

Для мене Євромайдан почався не з побиття студентів, а раніше. Я розумів, що новий Майдан буде не з танцями і флейтами, а з серйозним протистоянням влади і народу. Але поки цю справу не очолять політики, поки це не стане загальнонаціональною акцією, нічого не вийде. Влада реагує тільки на силу. Кілька сотень людей не примусять можновладців звернути увагу на протести. А масове явищем можуть організувати тільки вже існуючі структури, тобто, політичні партії.

Спочатку студенти танцювали  на Майдані Незалежності, а політики пішли до Європейської площі. Я робив усе від мене залежне, щоб провели переговори, аби об'єднатися.

До побиття молодь кричала: «Ні-ні-ні. Політики — це зло. Усе можна зробити через соціальні мережі».

Але дуже швидко з'ясувалося, що через інтернет можна закликати людей вийти, однак утримувати їх довгий час неможливо. Для цього потрібні структури, організація, фінанси. Наприклад, щоб встановити біотуалети, потрібні гроші. Крім того, необхідно організувати охорону, збір і вивезення сміття, годувати людей тощо.

Я був у той час заступником голови Народного Руху України, і ми почали мобілізовувати свої структури. Скажімо, у Львові ще 20 листопада 2013 року наша крайова організація створила штаб для підготовки до Майдану. Подібні штаби були в багатьох областях.

Відразу після першого побиття мітингувальників ми на проводі Руху прийняли рішення, що кожен рухівець має пройти через Майдан. Обласні організації повинні відправити на акції протесту в Києві кожного члена.

В.Шовкошитний на Майдані Із архіва Шовкошитного

Наступ «беркутівців»

Я був одним із тих, хто шукав кошти, щоб утримувати своїх однопартійців. У нас була юрта і 3 намети, рухівська сотня. Грошей треба було чимало. Спробуйте нагодувати сотню людей, і не тричі на день, а цілодобово. Треба, щоб ці люди могли хоч кілька годин десь поспати, обігрітися, помитися тощо.

У дні ескалацій напруженості роботи додавалося. Перша спроба розігнати Майдан сталася у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року. Я тоді поїхав додому, аби хоч нормально поїсти і помитися.

Тільки зайшов до квартири, а мій син Родіон одягається. Каже: «Тату, ти чого сюди припхався, там починається зачистка». — «Та ну, — відповідаю. — Я 18 хвилин як звідти»

Дивлюсь, а по телевізору транслюють, як «беркутівці» наступають на мітингарів. Вискакуємо на вулицю — моя машина підперта іншою. Сідаємо в синову автівку, їдемо туди, залишаємо машину біля театру Лесі Українки. Біжимо по Хрещатику, а нам назустріч ідуть групи хлопців. Не знаємо — тітушки чи наші. Вибігаємо на Майдан, там майже порожньо. Лише збоку від барикад трохи людей. А від Європейської площі рухають 4 озброєних шеренги «беркутівців». Проти них — дві шеренги наших і третя збирається тікати. Кричу: «Хлопці, назад, там підходить купа наших, ми просто їх обігнали». Ми взялися за руки і так простояли до ранку. Підмога підійшла за дві з половиною години. Я підняв усіх своїх хлопців, яким уже по 60-70 років. Вони прийшли із дружинами і дітьми. Зібралося кілька поколінь.

 Фото Zik

Перші жертви

Складні дні були у дні Соборності, коли почалося протистояння на вулиці Грушевського. Горіли автобуси, з'явилися перші жертви. Пам'ятаю відчуття, коли раптом почали падати люди. Думаю: як так, двадцять перше століття, центр Європи, ми ж просто вийшли відстояти свої переконання. Навіщо ж за це нас вбивати? Хтось рухнув як підкошений, хтось схопився за обличчя і упав на коліна, комусь око вибили. Було відчуття не страху, а якоїсь рішучості: ні, ви, падлюки, просто так звідси не підете. Маю на увазі ту владу.

Потім було страшне 19 січня — побиття людей у Маріїнському парку, біля метро «Печерська», в Будинку офіцерів. Творилися щось незрозуміле. Раптом усіх пропустили до будівлі Верховної Ради. Я знав, що у тієї влади моралі нема, тому нічого доброго від неї не чекав. Але коли із-за «Беркута» вилітають запеклі бандити, зрозумів, що це повний сплав криміналу і капіталу. Така собі бандюцька «малина». Причому людей почали бити, коли вони вже розходилися.

З Маріїнського парку відхід протестувальників прикривала сотня, в якій було, може, чоловік 60 з дерев'яними щитами

Я підходив туди з письменниками Павлом Вольвачем, Борисом Гуменюком, Олександром Хоменком. Кажу: «Хлопці, між вами по 2-3 метри відстань. Це ніяка не оборона. Або групуйтеся, або відходьте». А хлопці молоденькі, повелися як всезнайки. Не послухалися. У цей час ішли сутички на перетині Шовковичної і провулку Садового. Назустріч нам почали попадатися побиті, у крові люди. Пізніше на Майдані почав збирати своїх. Багатьох не було. Почав видзвонювати. Дізналися, що чимало затримали, дехто поранений. Того дня нагодували нас із Вольвачем і Хоменком сльозогінним газом. Летіло не тільки з носа і очей, а й зусіх щілин. На перетині з Шовковичною довелося відбиватися «зброєю пролетаріату» — бруківкою.

Я гуманітарій і гуманіст, але коли чув тупий звук від попадання в каску «беркутівця», отримував моральне задоволення. Бо перед цим бачив, як вони садистично скакали по дахах, коли влучали пластиковими кулями у літніх людей.

 Фото Радіо Свобода

На барикадах

Потім, коли кинув каменюку через запалений автобус, почув, що з того боку перестали його тушити. Нахилився, щоб узяти ще один камінь і побачив, що біля мене крутиться граната. Мені зачепило ліве вухо. Більшість осколків пройшло по капюшону куртки та по підошвах. Мене оглушило так, що три дні майже нічого не чув.

Повертаюся на Майдан, мені сказали, що там молоко дають, щоб швидше позбутися наслідків отруєння газом. Трохи нижче верхньої станції метро «Хрещатик» — барикада з вузеньким проходом. Стоїть дебелий «афганець». Кажу йому: «Друже, збери своїх хлопців, бо наші там не витримують, скоро їх «Беркут» змете, і тут буде давка». Він на мене глянув, як на якогось недолугого. Мовляв, я «афганець», я все знаю. Тільки він забув, що був молодим і струнким десантником 30 років тому. А тепер — просто пузатенький патріотичний чоловік...

Поки йшов до юрти, через барикаду перелетіла граната, поранило дівчину, я з неї осколки витягував

Щойно хотів попити молока, почув шум. Вийшов із юрти — натовп летить. Виявляється, «Беркут» прорвав дві барикади на Інститутській, люди тікають на Майдан. У ті хвилини я втратив свого друга Якова Зуйка. Він зайшов до метро і помер від серцевого нападу. Був одним із тих, з ким ми писали Декларацію про незалежність, Конституцію. Справжній патріот України, хоч етнічний білорус із Житомира.

Я почав швидко організовувати хлопців із самооборони для захисту. Ми вискочили назустріч людям, пропустили своїх і зупинили «Беркут» перед внутрішньою барикадою. Зорганізувалися по всьому периметру Майдану — від консерваторії до Будинку профспілок.

 Фото "День"

Пожежа в Будинку профспілок

Потім була страшна ніч на 19 лютого, коли запалав Будинок профспілок. Я носив до барикад біля стели Незалежності пластикові ящики з «коктейлями Молотова». Раптом повернувся, дивлюся, а з шостого поверху гронами з вікон звисають люди. Намагаються якось врятуватися. Було неймовірне відчуття повного сюру. Майдан вирує — люди снують туди-сюди, хтось стоїть на барикадах, хтось подає «коктейлі», хтось підносить ганчірки — аби підтримати вогонь, почали різати намети, щоб не пропустити тих виродків. А в цей час у центрі Європи підпалили величезну будівлю із людьми. З пораненими, хворими, жінками, стариками. Від консерваторії до Будинку профспілок усе палає. «Беркутівці» стріляють, ми відбиваємося «коктейлями» і феєрверками. Ніч, полум'я, кіптява... Закіпчені обличчя майданівців. Це треба було пережити.

Валентин Добрий з Херсона

Якось я у юрті когось перев'язував. Насилу заходить парубок. Повертається, а в нього від п'ят до попереку все в осколках Біля нього розірвалася граната, начинена порізаними цвяхами. Я нарахував на ньому 17 дірок, з яких вийняв осколки. Позаклеював, позамазував, кажу: «Більше нікуди не лізь». Через  півгодини приходить — наскрізь щока пробита. Знову надав йому допомогу, вколов антизапальне і знеболююче. Він знову зник. Прибігає — ніздря пробита, висить на шкірці. Кажу: «Не відривай, заживе як на собаці, ти молодий» А він радісно: «Я їх спалив!» — «Кого? — питаю. — Людей?» — «Та ні, водомети». «Ну ти добрий хлопець! — хвалю». — «Точно, я Валік Добрий із Херсона. Таке у мене прізвище». Він дійсно спалив «коктейлями» два водомети і цим практично нас врятував. Бо єдине, чим могли ми захиститися, — вогнем. Щоб спалити ті водомети, треба було пройти через нашу барикаду, за якою гиготіло суцільне полум'я. «Беркутівці» увесь час стріляли. Валентина прикривали наші майданівці — лупили по «Беркуту» феєрверками. Вкидали їх у запаяні з одного боку металеві труби, і вони вилітали як із гармати.

 Фото 24tv

Трагічна перемога

Відчуття того, що ця погань втікатиме з України, з'явилося 22 лютого 2014 року. Я б назвав ті події трагічно-переможним Майданом. Напередодні ми забігли в Міністерство внутрішніх справ ловити тодішнього міністра Захарченка. На КП стоять не менти, а вохровці. Нас пропустили безперешкодно. Забігаємо на другий поверх — нікого. Ходить лише прибиральниця зі шваброю. У кабінеті міністра розривається «сотка» — телефон урядового зв'язку. Піднімаю слухавку. «Это Турчинов!» - чую в трубці. Кажу: «Саша, розслабся, тут нікого немає. Жодного поганого прапорщика». Есбеушна «гебня» розбіглася, ментовські виродки пощезли. Але у мене жодної ейфорії не було. Бо як політолог, я розумів, що кожна революція закінчується контрреволюцією. А часто й іноземною інтервенцією. Що в нашому випадку і сталося.

 

Коментарі:

Останні новини