Як живуть у монастирі, якому одночасно і аж 232 роки, і лише 8

Поділитися у Facebook Написати в Twitter
  • 04.10.2017 12:36
  • 0

Чому настоятелька монастиря користується  інтернетом, а інші послушниці — ні? Чим вони займаються у своїх келіях, перед тим, як лягти спати? Навіщо в трапезній монастиря аж два піаніно? Про усе це дізналися журналісти NovaKahovka.city, коли завітали до  Корсунського жіночого монастиря.

Монастирські ворота відкриті, тому ми відразу заїжджаємо у двір. Виходимо з автівки. Біля господарських приміщень пораються двоє чоловіків. Один із них підходить до нас.

— Ви до матушки? Вона зараз вийде, —  телефонує по мобільному.

За мить із бічних дверей монастиря виходить настоятелька – матінка Амвросія. Вона молода, круглолиця, невисокого зросту, повновида.

— Ви, мабуть, думали, що побачите стару і беззубу жінку, — каже Амвросія. —  А тут молода матінка. Мене теж це інколи бентежить. Але якщо Синод поклав на мене такі надії, я не можу їх не виправдати.

Їй 36 років. Половину життя провела у монастирях.

 

Про історію монастиря

Корсунський Богородичний монастир побудували  у 1785 року старообрядницький. За легендою, на цьому місці діти знайшли ікону Богородиці, а коли спробували її винести, ікона стала важкою і не зрушила з місця, вказавши таким чином розташування майбутньої обителі.

До 1848 року, коли монастир став православним, у його комплекс входили 5 кам'яних храмів, перший з яких був освячений у 1802 році, трапезна, гуртожиток з келіями. Тут проживало біля 150 монахів, це був один з  шанованих монастирів Херсонської єпархії.

Поступово навколо нього поселялися люди, будували хати. Так виникло село Корсунка.

У радянські часи більшовики обитель закрили, майно націоналізували, храми знищили. Вціліли частини стін, західні ворота, увінчані бароковим фронтоном, і кругла північно— східна вежа з шатровим завершенням.

Монастир почали відновлювати у 2009 рокці. Йому надали статус жіночого, бо в єпархії вже є чоловічий — у Бериславському районі.

Нині відновлена будівля монастиря розділена на дві половини. В одній — храм, в іншій — трапезна з кухнею та келії для монашок.

В монастирі 7 черниць Найстаршій — 69 років, наймолодшій — 26.

У жіночому монастирі після Другої Світової війни знаходився дитячий будинок Олександр Гунько

 

Про настоятельку Амвросію

Амвросія родом із Волині. У 18 років пішла в монастир у Кременці.

— Відчула таке покликання, — розповідає Амвросія. — Іноді кажуть, що дівчата ідуть в монастир після якихось життєвих проблем чи невдалого кохання. Я з цим не згодна. Проблеми завжди можна вирішити. Час усе лікує. Я із духовної сім'ї, хоча мої батьки — звичайні люди. Нас троє дітей, усі віруючі. Завжди ходили до храму, шанували усі церковні свята.

В монастирі в Кременці Амвросія перебувала 10 років. Потім отримала призначення на Херсонщину, мала відбудувати й очолити жіночий монастир у Корсунці.

—  Тяжко було спочатку, —  розповідає. — Адже у Кременці усе налагоджено. Багато сестер, давній монастир, усталена робота адміністрації, устав, служби. Коли приїхала сюди, у мене лилися горохові сльози. Плакала день у день. Була у відчаї, наче мене кинули в голе поле.  

Але цей момент зневіри у неї тривав недовго.

—  Слава Богу, цього року вже буде 8 років, як монастир діє. Роботи виконано багато. Іноді люди не помічають перемін. А ми деревце посадили — і я радію. Бо для нас це вже знакова подія.

Олександр Олесь у книзі "Бригантина" описав атмосферу монастиря, коли тут були неповнолітні правопорушники Олександр Гунько


Про відновлення монастиря

Монастир відбудовували і приводили в порядок силами монашок та небайдужих людей. Зробили новий іконостас, розписали вівтар. Ззовні прикрасили фасад. Робили усе, аби наблизити споруду до такого стану, яким має бути монастир. Адже Церковні обителі мають бути зразком духовності, краси і благодаті.

Храм — це єдиний корпус, який залишився від давнього чоловічого монастиря. Стіни мають метрову товщину. Неподалік — сільська школа. Раніше в ній розміщався спецінтернат для неблагополучних дітей. На нинішній території шкільного стадіону до революції був величний 5-купольний собор на честь Корсунської ікони Божої Матері. Більшовики багато чого зруйнували, в тому числі й собор.

— Тут у радянські часи зробили вугільний склад для спецшколи. Коли я приїхала сюди, стояли одні стіни храму. Не було ні вікон, ні даху, ні стелі. Замість підлоги був котлован. Ми від порогу до порогу клали дошки, щоб не впасти, ходили, як акробати. Але Матір Божа піклується про свою обитель. Це вона її відбудовує, а ми у її володіннях все, що треба, робимо своїми руками. Коли нам передали ці будівлі, храм освятили на честь Ікони Корсунської Божої Матері — покровительки села і нашої обителі.

Амвросія каже, коли робили поріг для ґанку, потрібні були матеріали — цемент, пісок. Сума на це була для монастиря велика.

— Кажу хлопцям: «Нема в мене таких грошей. Може, запишусь в магазині, потім будемо потроху віддавати». Але мені не пішли на поступки. Ну, значить не будемо поріг робити, думаю, нема за що. Молимося Божій Матері, просимо допомоги. Заїжджає до нас чоловік із Києва. Він їхав по трасі і побачив вказівник: «Корсунський жіночий монастир». А його прізвище Корсунський. Він і заїхав. Попросив щось на згадку. Я запропонувала йому світлину Корсунської ікони Божої Матері. Вона коштує всього 50 копійок. Він спитав, чи можна зробити пожертвування від себе і своєї родини. Вкинув у скриньку гроші. Я потім порахувала — там рівно та сума, яка нам була потрібна для будматеріалів.

Монастир живе на пожертвування Олександр Гунько

 

Хто відвідує монастир

Службу в храмі у певні дні править отець Володимир зі Свято-Андріївського собору Нової Каховки. Монастир живе в основному на пожертвування. Але вони невеликі.

— Іноді не вистачає коштів, щоб батюшці за роботу гідно віддячити, — каже Амвросія. — А ще ж треба за світло заплатити, сестер нагодувати й одягнути. Усі живі люди. Десь їжджу, прошу пожертвувань. Хтось дасть харчі, хтось якусь копієчку, а хтось зерна для курочок. Отак і виживаємо… Коли йде служба, до храму приходять прочани із села. Приводять дітей до причастя. Буває, приїжджають віруючі з Нової Каховки, Херсона та інших областей. Храм відкритий щодня, навіть коли нема служби.

— Хтось побував у нас, розповів іншим, — каже настоятелька. — Адже стіни тут намолені, монастирю понад 200 років. Хрестять тут діток. Провели опалення, тому тепло узимку.

Розглядаємо ікони у храмі. Крім Ісуса і Божої Матері, є лики Святителя Миколая Чудотворця, Жінок Мироносиць, Великомучениці Варвари, цілителя Пантелеймона, Ксенії Петербурзької, Царственних мучеників і мучениць, собору Херсонських святих, Івана Предтечі та інші.

У жіночий монастир мощі святих привезли з Києво-Печерської лаври. Від Нової Каховки до Корсунки — 15 км Олександр Гунько

 

Також у храмі є частки мощей святих. Це мікроостанки кісток розміром 0,5-1 см. Їх привезли з Києво-Печерської лаври. Вони в металевих оправах, містяться в спеціальній скринці на ніжках. Є частинки мощей Миколая Чудотворця, архієпископа Антонія (Абашидзе), який був тут благочинним чоловічого монастиря, Варсонофія Херсонського,

— Ми ставимося до них благоговійно, — каже Амвросія. — Тут постійно горить лампадка. Приносимо живі квіти.

На подвір’ї дві могили. Тут перепоховані настоятелі колишнього чоловічого монастиря – духівники архімандрит Кирило та Тихін. Перший помер у  1826, другий —  у 1840. Раніше ці священнослужителі були поховані у самому храмі — у тому, який був зруйнований і на на території якого облаштували стадіон. Діти бігали по могилах. Тому останки духівників перенесли ближче до нового храму.

 

Господарство монастиря

— У нас жіночі руки, важко щось будувати, — каже Амвросія. — Ось попросила місцевих хлопців ґанок доробити, бо протікає. Не так просто знайти людей, які можуть прийти і щось зробити безкоштовно. То прибити щось треба, то кран полагодити. Тут крапельне зрошення, треба щось там під'єднати, настроїти. Для жіночого розуму й рук це важко. Але є небайдужі люди, які допомагають.

— Це наш город і сад, — настоятелька з гордістю показує огороджену ділянку. — Маємо виноград, кілька фруктових дерев. Усе садимо самі — картопельку, бурячок, огірочки, помідорчики. Щоб не їсти хімію.

Підходимо до загорожі з курми і качками. Їх декілька десятків — білих і кольорових.

Запитуємо, чи є в монастирі сторож, чи не лазять до них крадії.

— Сторожів у нас нема. Нас Божа Матір охороняє, — каже настоятелька. — Спочатку були неприємні випадки, коли крали курей. Але нічого — Бог милостивий. Люди покаялися і більше такого не трапляється. Монастир у селі люблять. Божа Матір усіх кличе під свій покров. Хто приходить у радості, хто в смутку. Вона усім допомагає, невтішених не залишає.

— Випробування можуть бути і вдень, і вночі, — посміхається Амвросія. — От такий приклад. Є у нас своя свердловина для води. Неподалік храму був колодязь, викопаний ще в давнину браттями. У радянські часи ченців розстріляли і покидали тіла в колодязь. Коли ми його чистили, то кісток уже не було, а криваві плями на стінах лишилися. Колодязь вичистили, приїжджали експерти, провели дослідження води, вона виявилася питною. Владика Новокаховський і Генічеський Філарет освятив колодязь. Але він глибокий, набирати відром важко. Тому біля колодязя пробили свердловину. До нас навіть люди з села приходять набирати воду. Вона цілюща, свята.

Раніше у нас іще була корівка — і для неї водичку набирали. Якось серед ночі насос згорів. Але купили новий.

 

Про послушниць

— У кожної своє покликання, —  говорить Амвросія. — Приходять, щоб служити Богу. Це не ті випадки, коли дівчину покинув хлопець, хотіла втопитися, її врятували і пішла в монастир, бо соромно. Тут нема ображених чи калік. Усі ми нормальні люди, у кожної своя думка. Я не скажу, що в монастир ідуть через якісь проблеми. Сюди веде любов до Бога і поклик душі. Якщо людині не дано цього зверху, то вона не буде тут сидіти.

— Послушниць мало, — зітхає Амвросія. — Це не кожному по плечу. Потрібно велике бажання служити Богу і мати любов до Господа, щоб присвятити життя служінню в монастирі. Приходять чимало жінок на випробувальний термін. Приглядаються, самі вирішують, чи можуть понести на собі таке випробування. Хтось приїжджає всього на декілька днів просто почерпнути благодаті.

А взагалі сестри навчилися все сприймати як Божу волю. Мовляв, яке начальство не є — його послав Господь. Якщо погані правителі в країні — це випробування від Бога, треба потерпіти. Якщо все добре — то слава Богу.

Але на вибори не ходять.

Самій настоятельці доводиться за потребами нерідко виходити за ворота монастиря. Поїхати в селищну раду, написати заяву. Або до магазину сходити – за продуктами.

Амвросія запрошує журналістів до трапезної на чай. На столі – вази із цукерками, печивом і виноградом. Виносить із кухні чайник із монастирським чаєм, розливає у чашки.

На одній стіні висять портрети очільників Української православної церкви Московського патріархату та місцевих єпископів. Є два піаніно. Один інструмент звичайний, інший електронний. Стоять шафи з житіями святих і посудом.

— Ми тут не тільки трапезничаємо, а й розучуємо церковні співи, —  каже матінка. — Є сестри, які вміють грати.

 

Один день черниці

Ні телевізорів, ні радіо, ні інтернету в монастирі нема. Інтернет лише в телефоні настоятельки. Але це необхідність. Іноді треба подивитися новини – що робиться в єпархії і світі. Монашки хоч і трохи відсторонені від мирського життя, але все одно цікавляться, що відбувається навколо.

— У нас усе йде з молитвою — будь-яка робота. Чи куховаримо, чи прибираємо, чи перемо білизну, чи займаємося вишивкою.  Однією рукою тримаємо книжку, а іншою щось робимо. Молитва Ісусова завжди в устах, у голові і в серці. Постійне спілкування з Богом. Сестри  після служби відразу в келії йдуть. Щоб не ходити десь, думки не розвіювати, думати тільки про духовне, про спасіння.

Ранок

— Коли хто встає – справа особиста, - каже настоятелька. - Але дзвіночок у нас по уставу о пів на шосту. О шостій усі йдемо до храму на молитву. Сніданку у нас нема. Потім розходимося по господарству – у кого який послух. Хто на кухню, хто в сад чи до курей,  хто шитвом займається, хто прибирає. Це чисто хатня робота, але вона переплітається з молитвою».

Обід

— О пів на дванадцяту – обід. Їмо суп чи борщ, кашу, простий салат, компот, хліб. Вживаємо рибу, молочку, яйця. Харчі зі свого господарства або люди приносять. Звісно, дотримуємося усіх церковних постів. Після обідньої трапези знову послух – робота по господарству. Усі ми постійно в праці й молитві».

Вечір

«Вечеряємо о пів на шосту. Знову легкий суп чи каша з салатом, монастирський чай. Після шостої – служба або вечірнє правило. Йдемо до храму, молимося. Читаємо канони, повечір’я, вечірні молитви. У трапезній часто займаємося співом, є два піаніно – звичайне і електронне. Є сестри, які акомпанують.

Потім усі сестри розходяться по келіях, закриваються. Ні телевізорів, ні радіо, ні інтернету в монастирі нема. Хтось щось читає, хтось займається шитвом чи вишиванням. А коли вона лягають спати – тільки ангел-хранитель знає. Сплять на звичайних дерев’яних ліжках.

Коментарі:

Вибір редакції

Останні новини