Автор «Червоної рути» приїздив у Нову Каховку з матір’ю (фото, відео)

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 03.07.2018 16:55
  • 0

У 1972 році відомий український композитор Володимир Івасюк побував з матір’ю Софією Іванівною в селищі Дніпряни під Новою Каховкою.

— Моя мама вчилася з Софією Іванівною у одному класі, — розповіла NovaKahovka.City учитель історії Дніпрянської середньої школи Тетяна Ракша. — Тоді наше село носило назву Британи. На початку 1970-х років вона двічі приїздила з сином і чоловіком на зустрічі випускників. Їздили в Нову Каховку та до пам'ятника «Легендарна тачанка». У нашій сім’ї зберігається платівка з записом «Червоної рути», на якій напис: «Шурі від мами відомого композитора Володимира Івасюка».

Під час навчання в інституті: Олександра Чутило (по центру вгорі) та Софія Карякіна (друга справа знизу) З архіву Тетяни Ракші

Від голоду переїхали в Британи

Софія Івасюк (Корякіна) народилася і виросла в селі Нижні Торгаї Нижньосірогозького району Херсонщини. У родині було шестеро дітей. Аби врятуватися від голоду, переїхали в Британи. Тут Софія пішла в перший клас. А після закінчення десятирічки у 1940 році разом з Олександрою Чутило (Ракшою) вступила до Херсонського вчительського інституту — нині це державний університет. Закінчувала навчання вже після війни у Бердянському педінституті.

Відтак поїхала вчителювати на Західну Україну. Її призначили директором невеликої сільської школи в Кицьманському районі Чернівецької області. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка — мовознавця і письменника Михайла Івасюка. А 4 березня 1949 року у них народився син Володимир.

Володимр Івасюк у дитинстві з Батьками і сетрою З родинного архіву

Степ і цимбали

Про поїздку на Херсонщину Софії Іванівни і Володі Михайло Івасюк згадує у своїй книзі «Монолог перед обличчям сина». Почав писати її відразу після смерті Володимира у 1979 році. Підготував до друку у 1991-му. Уже здійснено три видання цієї документальної повісті, останнє — 2000-го року.

Тоді мати і син подорожували по Україні — Володимиру треба було відпочити після виснажливої композиторської праці. Побували у Києві, Каневі, Бердянську. «Із запорізького краю вони перебралися на Херсонщину, — читаємо у книзі. — В першу чергу Володя хотів побачити село Британи, де мати закінчила десятирічку, щоб вступити до Херсонського педагогічного інституту. Володя дуже цікавився всіма подробицями маминого дитинства і юності, побутом дідуся й бабусі та всієї родини в трагічні тридцяті роки…»

Михайло Григорович підкреслює, що Володя дуже любив південь України. «Та любов яскраво відбилася в його «Баладі про дві скрипки», де він дуже вдало об’єднує два мелоси — наддніпрянський та західноукраїнський, гуцульський. Мелодія «Балади…» розкута, широка, як український степ, а акомпанемент до неї — цимбали з тужливими інтонаціями». Пісня була написана саме після цієї поїздки.

Прем’єра «Балади про дві скрипки» у виконанні Софії Ротару відбулася на Чернівецькому телебаченні у 1972 році. А «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» Левка Дутківського переміг у Москві в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та на фестивалі «Пісня-72».

На рік раніше «Червона рута» стала лауреатом на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». На завершальному концерті в Останкіно її виконали солісти ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і автор Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. Текст і ноти «Червоної рути» тоді ж опублікував тижневик «Україна».

Підбите крило

У 1971-му я служив у танковій учебці в Чернівцях. Коли з «брехунця» у казармі лунала Івасюкова «Червона рута», солдати і сержанти завмирали. Росіяни, литовці, узбеки підспівували, перекручуючи слова. На полігон для стрільб нас возили потягом повз Вижницю. Там, у районному Будинку культури, репетирував ансамбль «Смерічка» з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. Вони співали «Червону руту»! Хотілося зіскочити з потяга і побігти туди. Але — служба. За таке можна було загриміти у дисциплінарний батальйон.

Останні півроку служби, уже в іншому полку, на Львівщині, ми з найкращим армійським другом Альґісом із Каунаса студіювали математику — готувалися вступати до політехнічного. Я захопився геометрією Лобачевського і Римана. Але Івасюк усе змінив: через його пісні я почав писати вірші українською, а після армії пішов на філологічний факультет Херсонського педінституту. Там, перед державними іспитами у травні 1979-го, захопила звістка про його смерть. Ми були пригнічені і розгублені. Не вірили ні в його самогубство, ні в божевілля. Божевільним здавався цей світ — вбити такий талант.

У радистів є вправа «полювання на лисиць». Треба за радіосигналами віднайти на місцевості певні предмети. Під час такого навчання у Брюховицькому лісі під Львовом солдат-радист знайшов тіло Івасюка. Я уявляв себе на його місці: натрапити на напівсидячий-напівстоячий труп свого кумира. Це гірше за довічну гауптвахту. Згадував, як у Ленінській кімнаті, чекаючи травневого дембеля, ми співали під гітару:

Зимна осінь ще той слід

листям не накрила,

Бо до тебе навесні

я повернусь, мила...

Тему Івасюка в радянській пресі закрили раптом і надовго. Стало ясно, що до справи причетна «контора» — КДБ. Його вбили, бо всі народи СРСР співали «Червону руту», а не «Подмосковные вечера». Це був потужний культурний виклик більшовицькій системі. Таке стерпіти вона не могла.

«Крило стає крилом тільки під час польоту», — писав Володимир Івасюк. У 1970-х він був нашим крилом. Його підбили в леті.

Коментарі:

Останні новини