Лицар неба. Новокаховчанин Віталій Галета загинув чотири роки тому

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 14.09.2018 17:11
  • 0

14 вересня 2014 року в бою під Пісками на Донбасі загинув новокаховчанин Віталій Галета. Він пішов на війну добровольцем. Служив старшиною у полку «Дніпро-1». Мав позивний «Батя».

Віталій Галета під час перебування в зоні АТО Із родинного архіву

— Віталій народився 20 жовтня, тому до школи пішов у майже 8 років, — розповідає про свого сина Катерина Петрівна Галета. — Син дуже хворів, не давав працювати. Постійно його лікували, возили на море. Часто вдома сидів. Я його навчила шити і в'язати. Як іду на роботу, то ключі від швейної машинки ховаю, бо почне щось перешивати хлопцям. Потім якось переріс, хоча від ліків був повнуватий. Закінчив першу школу, сільгосптехнікум, вивчився на механіка. Але працював водієм в общепиті, возив пиріжки і таке інше.

З дитинства марив «войнушкою»

Ми спілкуємося у квартирі Галет на вул. Пушкіна в Новій Каховці. Катерина Петрівна дістає родинні альбоми, показує фотографії Віталія від шкільних до воєнних років і його посмертну нагороду — орден «За мужність». Він загинув у бою 14 вересня 2014 року.

Катерина Петрівна згадує, що Віталій ще підлітком грався з однолітками у «войнушки». Хотів швидше закінчити школу, бо війна в Афганістані закінчиться і не встигне повоювати. У нього й рюкзак напоготові був. Там завжди тримав консерви, кілька картоплин. Узимку з тим рюкзаком ходив у сосни, натягував канат між деревами, лазив по ньому. Коли радянські війська вивели з Афганістану, хотів піти у французький легіон. Але не пройшов комісію.

— Віталій був цільною натурою, — згадує його колишній викладач з Новокаховського агроколеджу Василь Мисик. Розмовляємо з ним в аудиторії правознавства під час перерви. — У нього тоді вже не було дитячого, пустого. Відчувалося, що це сформована людина. Хоча  вони ж тоді були зовсім молодими. Я добре пам'ятаю цю групу, бо там мій син вчився, вони з Віталієм дружили. Мені подобалося у Віталієві зрілість мислення. Він бував у нас вдома. Хлопці разом проводили вільний час, ходили на рибалку. Тобто, він був у мене на очах не тільки в технікумі, а й поза навчанням. У них не було такого, щоб десь по пивку ударити. Може, через це вони і зійшлися. До вивчення предметів ставився серйозно. Хоча і не був ідеальним учнем.

Після закінчення технікуму Віталій Галета 1989 року був призваний до Радянської армії. Служив у Грозному на аеродромі у військах протиповітряної оборони. А коли через 2 роки демобілізувався, пішов на стару роботу.

На роботу в Польщу

Тоді саме розпався СРСР, почалися економічні негаразди. Зарплату почали видавати консервами і макаронами.

— Коли чекали сина з армії, страховку приготували — 1000 рублів, — каже Катерина Петрівна. — Думали, вдягнемо сина на ті гроші. А вони уже знецінилися. На них тільки хлібину можна було купити. Хоч у нас був один син, але жили скромно, не балували його нічим. Усе життя тільки на зарплати жили.  Тоді друзі торгували сигаретами. Їздили в Москву скуплятися, а тут продавали. Пропонували Віталію начальний капітал, щоб він теж цим зайнявся. Але він торгувати не вмів. Тому відмовився.

Вирішив поїхати до Польщі за туристичної візою і, якщо пощастить, влаштуватися там на роботу. Грошей на дорогу не було. Батько продав скат з мотоцикла. Віддав свій командирський годинник синові на дорогу: «Візьми синок, якщо колись буде дуже туго, продаси. Ці годинники славляться по всьому світу. Хоч додому зможеш повернутися».

Віталій поселився у знайомих поляків — далеких родичів. Знайшов роботу, став водієм у поляка-бізнесмена. У вільний час підробляв — займався ремонтом квартир. Почав допомагати грошима батькам.

Доброволець у батальйоні «Дніпро»

— Коли вперше приїздив з Польщі в Україну, його на кордоні застопорили, — розповідає Катерина Петрівна. — Кажуть, щось ти, туристе, тут довго затримався. І поставили на депортацію з забороною в'їзду до Польщі на 5 років. А він уже зустрічався з дівчиною-полькою. Погостював у нас і зібрався назад. Вирішив поміняти прізвище, щоб пустили до Польщі. Питав: «Мамо, яке прізвище взяти». Кажу: «Яке в голову прийде». Ну він усе поміняв. Став Віктором Кисловським. І їхав не через Львів, а якоюсь іншою дорогою, боявся, щоб його не викрили. Але все пройшло нормально, доїхав, зареєструвався, повінчався з Євою, прожили вони 12 років. До нас щороку в серпні приїжджали.  У лютому 2014-го Віталій почав рватися в Україну. Часто телефонував батькам, питав, чи формується Херсонський батальйон, чи не прийшла повістка з військкомату. Дивувався, чому не присилають. Мати йому спересердя сказала: «Значить ти такий солдат, що нікому не потрібний».

— І раптом — приїжджає, — згадує Катерина Петрівна. — Кажу: «Боже, ти чого пришльопався оце?» А він: «Якщо я не піду на війну, то хто туди піде? Чого це москалі мають топтатися по моїй землі?»

Віталій спочатку поїхав на Майдан. Там йому хтось порадив піти добровольцем у батальйон «Дніпро». Коли збирався в Україну, уже збирав бронежилети й іншу амуніцію. Привіз своєю машиною. Речі були якісні, натівські. Так само на «Вольво» повіз їх у Дніпро, де проходив учебку. Коли опинився у зоні бойових дій — у Пісках біля Донецького ареропорту, батькам відразу не сказав. Хоча телефонував щовечора.

— Те, що він пішов добровольцем на війну, невипадково, — переконаний Василь Мисик. — Він мав свої тверді принципи і переконання. Був рослим, спортивним. Коли останнім часом приїздив з Польщі, уже животик з'явився. Я йому казав: «Ти ж форму не втрачай». Він відмахувався: «Та все нормально, Василю Григоровичу». Якось ми з дружиною ввечері сиділи вдома, син зайшов з роботи, сказав, що Віталій поїхав добровольцем в зону АТО.  

Від кулі снайпера

14 вересня 2014 року Віталій не вийшов на зв'язок. Батько Анатолій Олександрович почав хвилюватися. Катерина Петрівна його заспокоювала: ти ж знаєш, що у них там мобілки забирають. Про загибель сина вони дізнаються лише через кілька днів. У батальйоні знали, що він з Нової Каховки. Шукали через військкомат батьків Кисловського Віктора, бо Віталій не встиг поміняти документи на своє власне ім'я. Батьки дізналися подробиці загибелі вже тоді, коли сина привезли у цинковій труні.

... Віталій був у розвідгрупі, прийшов з товаришами з наряду, їм належало відпочивати. Раптом прибіг боєць і сказав, що наші воїни потрапила в засідку, треба виручати..

Офіцер-афганець першим стрибнув у джип, за ним — Віталій. Уже коли рушили, їх догнав ще один боєць, колишній бізнесмен з Луганська. Виїхали прямо на засідку, в якій сепаратисти чекали колону. Мало йти 10 КамАЗів з харчами на аеродром. Снайпер відразу поклав водія. Джип зупинився. Віталій схопив саморобний ручний кулемет, почав відстрілюватися. Його товариш — колишній афганець — розгубився, бо нерви мав нікудишні. Схопив гранату і почав бігати з нею, хотів себе підірвати. Крикнув Віталію: «Батя, не вмирай, на нас 4 терора йде». У той час Віталія вже поранили в ногу і хребет. Він на якусь мить знепритомнів. Потім прийшов до тями, кинув товаришу кулемет: «Стьопка, вмієш з нього стріляти?» Сам узяв гранатомет. Поклав чотирьох ворожих автоматників. 

Ворожий снайпер поцілив Віталію в голову. Він тільки устиг сказати: «Стьопка, кінець». А вже ішла підмога — танк і бетеер.

Із «Вольво» зробили «швидку»

Віталія відспівував священник церкви Святого Миколая Київського патріархату.

— Батюшка Миколай їздить до кордону з Кримом, нашим солдатам допомагає, – продовжує Катерина Петрівна. — Я віддала йому речі сина, які привезли його сослуживці. Два мішки і рюкзак забрали машиною. Сусідським хлопцям, яких призвали до армії, ми віддали бронежилет, армійське взуття, дві пари рукавиць. У Віталія було все якісне, за євро купував у Польщі і в Дніпрі.  

Після похорон колишня дружина Віталія хотіла забрати його машину в Польщу. Але батьки вирішили віддати «Вольво» покійного сина на потреби батальйону «Дніпро».

— Машину переробили на «швидку», зараз бігає там при госпіталі, — каже Анатолій Олександрович з ноткою смутку і гордості. — «Вольво» — машина велика. Задні сидіння викинули, поставили носилки. Хоч користь приносить, а для чого вона нам тут?

— Місяців через сім Степан приїздив до нас із госпіталя, — додає Катерина Петрівна. — Його поранило в коліно і щелепу. Довго не міг говорити. Вставили в щелепу пластини. Коли виписали, знов у «Дніпро» поїхав, щоб воювати. Його прилаштували десь сторожем, бо воювати йому не можна.

Могила Віталія NK-online

Батьки під синову могилу взяли три місця. Зарезервували для себе, щоб потім бути разом. До річниці з дня загибелі поставили пам'ятник. Біля могили активісти встановили флагшток. На ньому розвівається прапор України.

Лицар неба

2016 року вийшов документальний фільм «Піски. Лицарі неба». Він є продовженням фільму-реквієму «Іловайськ. Лицарі неба», знятого режисеркою Катериною Стрельченко 2015-го і показаного в Україні та Європі. Стрічка розповідає про долі українських бійців-добровольців, які пішли в зону АТО, покинувши родини, навчання та бізнес.

«Піски. Лицарі неба» — це фільм про 15-х бійців полку «Дніпро-1». Вони загинули поблизу селища Піски, що неподалік Донецького аеропорту. Для того, щоб відтворити їх історії, автори фільму проїхали понад тисячу кілометрів по всій Україні та провели інтерв'ю з майже сотнею людей – з родичами та друзями загиблих.

Серед героїв фільму — наш земляк Віталій Галета. Розповідь про нього починається на 28 хв. 50 сек.

 

Коментарі:

Останні новини