3 липня відомій поетесі з Нової Каховки Вікторії Смолій виповнилося б 90 років. Та вже ціле десятиліття Вікторії Іванівни нема з нами. Утім, вона продовжує жити в своїх віршах та у вдячній пам’яті тих, хто її добре знав.
Напередодні цієї дати у Новокаховській бібліотеці для дітей та юнацтва зібралися у вузькому колі прихильники її творчості та ті, хто знав її багато років як педагога, поетесу і просто добру людину і яскраву особистість. А відтак поділися спогадами про шановну ювілярку.
Вікторія Смолій – родом із Новонаталівки Чаплинського району. Після школи вона вступила до Бериславського педагогічного училища. Саме там з нею подружилася Світлана Куриленко з Нової Каховки. Вони жили в одній кімнаті в гуртожитку.
Королева краси
– Вона різко відрізнялася від усіх дівчат, – згадує Світлана Володимирівна. – Була красунею з довгим до п’ят волоссям. По суботах подружки допомагали його мити золою, бо шампунів тоді не було. Статна, з вузькою талією і сіро-зеленими очима. Коли виходила до дошки відповідати, усі нею милувалися. Називали її королевою краси.
Утім, у ті далекі післявоєнні роки усі жили й одягалися бідно. А танцювали дівчата не в черевичках, а в кирзових солдатських чоботах. У Вікторії проявилися її здібності до віршів (писала з 6-го класу) та співу. Якось на вечорі в училищі виконала українську народну пісню «Гандзя». Увесь зал від захвату встав і нагородив співачку шквалом оплесків.
Тож недарма після училища Вікторія вирішила вступати в Київську консерваторію.
– Нащо тобі та консерваторія, – казав їй батько. – Ти й так гарно співаєш. Це вони у тебе мають вчитися, а не ти в них.
Але дівчина поїхала до столиці з твердим наміром вступити. Та доля розпорядилася по-іншому: напередодні прослуховування Вікторія з’їла кілька порцій морозива. У Києві воно продавалося скрізь – не те що в провінції, де його можна було побачити лише зрідка. Уже під вечір у неї піднялася температура, почалася ангіна. Звісно, ні про яке прослуховування не могло бути й мови. Дівчина поїхала додому. Зате батько був як радий!
Сімейна драма й інтернат
Вона отримала направлення на роботу в містечко Чорноморськ у Криму. Там вийшла заміж. Її обранець Андрій, аби домогтися її прихильності, вивчив майже всі твори Сергія Єсеніна – її улюбленого поета. Згодом народилася дівчинка, яку назвали Ларисою. А потім Вікторія Іванівна пережила сімейну драму – зраду чоловіка, який був для неї єдиним на все життя. Більше заміж не виходила. Заочно закінчила Кримський педінститут, а 1971 року за порадою Світлани Володимирівна переїхала до Нової Каховки.
Тут її влаштували в школу-інтернат №1. Вона була і вихователькою, і вчителькою. Доводилося викладати і російську, й українську мови й літератури. Оскільки не мала свого житла, то їй з дочкою при інтернаті дали кімнату, яку допомогли обставити уживаними меблями колеги. Лише через багато років отримала однокімнатну квартиру.
Вона уся віддавалася роботі. Для знедолених інтернатських дітей була як мати. Сиділа в спальних палатах до ночі, утішала, розраджувала, пригортала…
Скоро про вчительку пішла гарна слава. На її уроки і виховні години приїздили методисти з Херсона, Києва і навіть Москви – вивчати досвід. Тож недарма вона отримала значок «Отличник народного образования СССР». В інтернаті пропрацювала до 1988 року. Уже будучи пенсіонеркою, деякий час викладала в школі №1. Удостоєна звання «Відмінник народної освіти України».
Грані життя і творчості
А поза тим Вікторія Іванівна усе життя писала вірші української і російською мовами, також створила кілька пісень, які сама виконувала. Зокрема, написала музику на вірш Анатолія Бахути «Світло». Була активним членом міського літературного об’єднання при редакції газети «Нова Каховка», яким керував А. Бахута.
Друкувались у місцевій та обласних газетах, колективних збірках новокаховських поетів «Передчуття»(1994), «Родники надежд» (2006), «Подруги осени» (2007), «Страна Любви» (2008), «В созвездьях строк» (2009). У 1996 році була однією із організаторів літературного клубу «Лік» при міській бібліотеці №2. У 2001 році, напередодні 50-річчя міста вийшла перша авторська поетична збірка «Добрий день, Нова Каховко!». У 2007 році вийшла друга збірка її віршів «Тебе, мой город, посвящаю!».
Присутні на вечорі-спогаді підкреслювали головні риси Вікторії Іванівни. Вона була надзвичайно уважною до людей. Вітала зворушливими листівками з днями народження чи важливими подіями у житті своїх знайомих. Ніколи не жалілася на своє життя. Не терпіла нещирості, фальші, людської підлості… Сама була відкритою, безкорисливою і щедрою, завжди приходила людям на допомогу, хоча сама все життя жила досить скромно.
– Я дуже рада, що ця людина була в моєму житті, – наголосила Леся Олександрівна Левчук.
А директор музею ім. А. Бахути Тетяна Володимирівна Лупашко розповіла, як Вікторія Іванівна учила її премудростям музейної справи, мистецтву проведення літературних вечорів.
Спогадами про ювілярку також поділилися поет і перекладач Віталій Васильович Дарібогов, бібліотекарка Марина Михайлівна Федотова, член Національної спілки письменників України Олександр Петрович Гунько тощо.
Тож світла пам'ять про Вікторію Іванівну Смолій живе і житиме в нашому місті, особливо у тих, кому випало щастя знати її особисто і як педагога, і як поетесу, і як людину щедрої душі.
Поезія не ходить по землі
Тому вона ніколи не вмирає,
Бо дух її до сонця посилає
На світлому високому крилі.
