Денис (ім’я змінено) з Херсонщини воює на контрактній основі на Півдні України. Як йому довелося змінити музичний духовий інструмент — тубу на автомат і про що він мріє після перемоги?
«Обставини дали паузу музиці»
Воював на сході України, ми утримували передмістя Луганщини. Зараз ми на півдні. У 2015 році після Майдану пішов у добровольці захищати Україну. А три роки тому влаштувався у військовий оркестр, щоб нарешті вивести хобі всього свого життя на платну основу.
— Але по мірі того, як з'являлись тривожні маячки від розвідки США і начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирила Буданова, я почав пропрацьовувати дії та збирати екіп, — каже Денис, — обставини дали паузу музиці, і кожен вимкнув буденність і увімкнув режим воїна.
Коли перші ракети залетіли в Україну, він знаходився на навчальній сесії.
— Достроково зірвався та опівдні був в своєму районі, але в той час русня вже увірвалась в мій населений пункт, — згадує він, — бойові дії застали мене з першого дня. Надвечір я вже працював на перемогу, співпрацюючи з підрозділом Збройних сил. Якийсь час довелось провести на пункті постійної дислокації, та в десятих числах березня вже знаходився на Луганщині.
Забути про життя «ДО»
Найскладніше для Дениса було перелаштувати думки з мирного на військовий режим:
— Складно було змусити себе забути про життя «до». Всі думки, що не стосувались війни, чіплялись за минуле, з якого багато що залишиться історією. Але п'ять кроків горя пройшов швидко, — каже Денис і зізнається: — Ще важко давалась думка, що можу померти. Не стільки лякала смерть, скільки безглуздість мрій і планів на майбутнє.
Нові військові звички
Денис у мирний час захоплювався музикою та поезією. І навіть, розповідає про війну тільки те, що, вважає, може озвучити. Уникає конкретики і, перш ніж відповісти на питання, осмислює, що з пережитого досвіду може оприлюднити.
Фото з відкритих джерал
— На війні кожен військовий проживає альтернативне життя. Воно не перетинається з цивільним, тому вся поведінка і механіка — це нові звички, — пояснює Денис. — Автоматично сканую складки поверхні ландшафту нижче рівня землі, підсвідомо прикриваю себе згори, будь-то дах або дерево, вслуховуюсь в тишу.
Специфіка роботи військового
За словами Дениса, у різних підрозділів буденність складається по-різному. Його специфіка роботи дає можливість існувати відносно комфортно:
— Виїжджаю на лінію фронту і протягом дня, а інколи тижня виконую поставлені завдання, мішаючи багнюку під час дощів, зариваючись в пил або пересохлу закам'янілу землю під ворожим вогнем свинособачої арти. Але по виконанню наказів повертаюсь до осельки, де є можливість приготувати поїсти, прийняти літньо-осінній душ, підзарядити гаджети для роботи тощо.
Денис розповідає про те, що є багато підрозділів, які в умовах фронту живуть тижнями-місяцями. І додає:
— Звісно, військовий механізм передбачає співфункціонування і взаємодію між всіма підрозділами «організму». Але вважаю піхоту героями цієї фази війни. Саме вони в найжахливіших умовах тримають або зміщують лінію зіткнення. Часто, не маючи довгий час звичайних людських умов.
Щодо відстаней, які проходить військовий, — це невеликі відстані в 3-20 км. «Але вони даються великими фізичними зусиллями та пучками сивого волосся», — опускаючи конкретику, каже воїн.
Досвід довіри на полі битви
Найцікавіший досвід під час війни для Дениса — це взаємодія з людьми, з якими в мирному житті він навряд чи спілкувався. І чоловік розповідає про цю унікальну можливість так:
— Війна, як спільна точка перетину, поєднала людей, які не мають нічого спільного в цивільному житті, непоєднуваних типів темпераментів згідно соціоніки. Але ми один одному прикриваємо спини, тому критичне питання — довіра людині. У цивільному житті з деякими побратимами я б не перетнувся, бо виключаю зі спілкування не імпонуючий тип людей, але спільна мета здружила з цими людьми, даючи можливість зазирнути в альтернативний механізм існування.
Військовий впевнений, що обставини зближують більше. І в таких ситуаціях ще важче втрачати побратима. Він сумно посміхається і додає: «У цих цинічних обставинах не вистачає естетики».
Кожен робить те, що має робити
Чи стикався він з ситуаціями «совковості» в армії і що могло би інакше, на думку Дениса:
— Після кінця лютого я з таким майже не стикався. Був один сержант, який намагався за лаштунками махати книгою перед хлопцями, які пекло пройшли, та мав що слухати. Але це поодинокі винятки. Найбільш вражає, коли кількість переважає якість: маючи ресурс ХХІ-го століття, інколи нераціонально використовувались людські життя. Вважаю, це і є принцип радянщини.
Військовий вважає, що зараз «вся країна — це один консолідований організм, в якому кожен робить те, що має, може і готовий для спільної мети — перемоги».
Звільнені території
Денис на звільнених територіях цивільних не зустрічав. Але те, що він бачив, викликало тільки дві емоції — обурення і жага помсти.
— Локації, що мені траплялись, в яких до війни жили люди, вщент «розібрані» артилерією. Це руїни, в яких більше неможливе життя. Люди вкладали фізичний, матеріальній, емоційний ресурс в своє локальне життя, але «орки» дозволили собі знищити все під корінь, — згадує Денис.
Близькі виїхали з окупації
— Не розраховую, що моя оселя збережеться, але близькі люди покинули непідконтрольну Україні територію, — розповідає військовий з Херсонщини. — Важко було навесні, коли тижнями не було жодної мережі. Мене відволікали військові завдання, то мені тимчасова розлука була більш-менш стерпна, а у рідних за цей час з’явилася сивина. То зараз регулярно даю про себе знати.
Є для кого жити
— Мене чекають батьки, рідні, наречена. Є для кого жити, виборювати, є кого обійняти після перемоги. Зараз важко планувати майбутнє, якщо сьогодення нестабільне. Але дуже хочеться побачити рідних і схопити та не відпускати руку коханої. А ще проїхати автостопом по Україні. Після перемоги!
