Допити, голод і моральні тортури: депутат і секретар міськради Нової Каховки Дмитро Васильєв провів у російському полоні 46 діб – з 16 березня. Так окупанти "покарали" чиновника за проукраїнську позицію й відмову у співпраці. Що означає бути патріотом на окупованій території Херсонщини і як загарбники чинять терор на півдні?
Про катівні, знущання й репресії журналістка "СтопКору" Діана Ловська поспілкувалась із представником Новокаховської мерії Дмитром Васильєвим, який пережив півтора місяці російського полону.
Дмитро Васильєв – депутат і секретар міської ради Нової Каховки. З першого ж дня повномасштабного вторгнення РФ, 24 лютого 2022 року місто тимчасово окуповане російськими військами. Васильєва "арештували" 16 березня, і він провів у застінках ворога довгих 46 днів.
Пане Дмитре, як вас затримали?
Мене викликав такий собі "генерал ДНР", відомий як "отаман Іванович". Прізвище його – Мотузенко. Він у них був старшим. Але про це я дізнався пізніше.
Знаєте, я ж народився і прожив 30 років у Москві. Потім переїхав в Україну, отримав громадянство. І російські військові мене питали: чого ти не хочеш співпрацювати? Усе вертілося довкола співпраці. Але як я потім буду громаді в очі дивитись?
Коли вони тільки зайшли у місто, то заїхали в будівлю міськвиконкому. І цей Мотузенко мені просто зателефонував, сказав – є по роботі питання. Ну як ти йому відмовиш? Ти не можеш не прийти, якщо перебуваєш в окупованому місті. Я прийшов, і мене просто у кабінеті звинуватили у співпраці з СБУ. Лякали, кидали в руки гранату, клацали пістолетом. А потім одягли кайданки і повезли до поліції. От і все.
Ви були у камері один чи разом з вами були інші бранці?
Одразу, коли мене арештували, нас у приміщенні площею приблизно 15 квадратних метрів було десятеро людей. Це була камера попереднього затримання у місцевому поліцейському відділку. Там ми провели ніч. А потім привезли багато наших полонених із Чорнобаївки, й нас розселили по інших кімнатах.
З будівлі поліції зробили тюрму. Мене перевели до колишнього кабінету міграційної служби – там нас було вже п’ятеро. Склад бранців постійно змінювався. Спочатку були й чоловіки, й жінки, утримували разом і наркоманів, і злочинців, і полонених учасників АТО. Затримували просто пересічних громадян.
6 березня у нас був великий проукраїнський мітинг у місті. Потім вони по камерах вирахували учасників. Людей хапали просто за участь у мітингу.
Потім десь за тиждень нас залишилося двоє. Останніх днів 20 я сидів один.
Як до вас ставились у полоні? Чи застосовували силу?
До різних людей ставилися по різному – когось били, когось – ні. Над деякими просто знущались. Спочатку складалося враження, що вони (окупанти – ред.) самі не знали, що їм робити. Вони ж спершу збиралися маршем до Одеси дійти. А далі з кожним днем їхнє становище на фронті ставало дедалі гіршим. Гіршим ставало й ставлення до полонених.
Людей били у підвалі, де колись ще при СРСР були камери. І били на поверсі наді мною – облаштували там таку собі катівню. Людей пристібали кайданками до батареї й лупцювали. Цілий день і ніч було чутно крики.
Ніхто нічого не пояснював, ніхто не представлявся. Рідко хто з поліцаїв відкривав обличчя. У російських солдатів була ротація – спершу були підрозділи з Краснодару, потім перевели з Елісти калмиків. Був серед них такий собі Борисов – от він спочатку ходив у балаклаві, а потім вже з відкритим обличчям. А решта закривали обличчя.
Один лише слідчий, у поважному вже віці зняв при мені балаклаву, представився Олександром Сергійовичем, сказав, що він з ФСБ. Він мене зрештою й відпустив. Решта нічого не пояснювали. Я питав, наскільки мене затримали. Мені відповіли: воєнний час, жодні закони не діють.
Вас годували?
Спершу нас годували – видавали ті ж харчі, що й своїм солдатам. Потім харчування ставало дедалі гіршим. Годували спочатку тричі на день, потім – раз на день, потім – через день. Мені пощастило – дружина організувала передачі, я ділився з іншими.
Іноді вдавалося поголитись. А от нормально помитись, звісно, не дозволяли.
Спав у перший день просто на підлозі. А потім ми повалили на бік шафи, що були в кабінеті, постелили якісь старі поліцейські куртки, мені передали плед. Отак і ночували. Поки нас було п’ятеро, спали по двоє, а один сидів і чекав на свою чергу. Потім, коли нас залишилося двоє, вже в кожного була власна шафа.
Як вам усе ж вдалося вибратися на волю?
Наскільки я розумію, мене обміняли. Дружина зчинила великий галас, дякувати їй. Усюди про мене писали, вона зверталась до всіх інстанцій, і мене внесли у списки обміну. Звичайно, я сподівався, що мене обміняють, але не знав цього напевне.
Десь після Великодня вони привезли нам кримські пропагандистські газети. Я навіть не став їх брати читати.
На одній з сесій міської ради 2021 року. Мер Нової Каховки Володимир коваленко і секретар міськради Дмитро Васильєв
Потім якогось дня мене раптово викликав до себе цей Олександр Сергійович. Він вже був у цивільному і сказав, що мене звільняють. Каже: у вас є два дні, беріть наплічник і через діючий на той момент перехід, через Давидів Брід маєте виїхати.
Я прийшов додому, зібрався. За день знайшов машину, виїхав. А наші співробітники СБУ вже тут мене чекали.
Які були емоції після повернення?
Емоцій був мільйон. Ніби вдихнув свіжого повітря, коли опинився на підконтрольній території. Мені пощастило, що це було на самому початку окупації. Росіяни ще не розуміли, що на них чекає, ще були на куражі, діяли не так жорстоко.
Нещодавно розмовляв із товаришем: зараз у місті з 70 тисяч залишилося десь 2 тисячі мешканців. Їх примусово вивозять, відселяють, прогнозують важкі бої.
Атмосфера й у перші дні окупації була важка – ніби опиняєшся в якомусь Задзеркаллі. Я відходив від цього десь місяці зо два. Поступово адаптувався до нормального життя на волі. На щастя, в мене досить стійка психічна система.
Що б хотіли передати українцям, які залишаються в окупації?
Хочу побажати тільки нашої перемоги. Інших варіантів для Херсонщини просто немає
На головній світлині: будівля Каховського райвідділу поліції, де окупанти влаштували свої катівні. Фото із архіву NovaKahovka.City
