Працівник культури, якому довелося поїхати з рідного міста Нової Каховки, живе більше семи років у Польщі. Свого часу йому пророчили місце начальника відділу культури за здібності роботи з молоддю, за вміння бути ведучим на міських заходах і за режисерський талант. Але не склалося, бо місцева влада досить скептично поставилася до його вияву позиції у 2014 році щодо подій у Криму. Коли він бігав по місту з написом "Крим — це Україна". Його поступово відтиснули від ключових ролей і дали зрозуміти, що він зв'язався не з тією компанією — нинішньою опозицією міста. Герой просив не називати його ім’я, тож для публікації дамо умовне — Андрій.
Нова Каховка без української влади
Андрій згадує 2014 рік, наче це було вчора. Тоді за вияв проукраїнської позиції йому довелося виїхати з міста і залишити свою роботу — режисера і культуролога.
— Я дуже добре пам'ятаю, як тоді біля виконкому пропав український прапор. У мене був гнітючий стан. Я відчував, що моя країна розвалюється, а ніхто нічого не робить. Відчайдушно тоді зробив своїми руками табличку, прибив її на палку і написав “Нет войне!”. Ходив тоді по місту, на мене дивилися як на божевільного, крутили пальцем біля скроні. Я просто не міг утримати в собі відчуття безвихідності. Тоді я дійшов до Літнього театру, до пам'ятника Шевченку. Там уже були люди, які так само прийшли виявити свої почуття і ставлення до захоплення Криму. Ми тоді обговорювали ситуацію і зрозуміли, що у Новій Каховці зовсім немає ніякої влади. І що проблема Криму рано чи пізно може торкнутися нас, — згадує Андрій.
Зараз він згадує цей період з посмішкою. Він з однодумцями ходив і кричав “Україна понад усе!”, “Крим це Україна”, “Нова Каховка — це Україна”. Серед цих людей були представники опозиції, які не підтримували мера міста Володимира Коваленка.
Фото з архіву Novakahovka.city
Ми їх виганяли
Два роки у нього пішло на пошуки свого місця. Довелося шукати варіанти в різних містах України, поки у 2016 році він не опинився у Польщі:
— Я не міг стояти на одній сцені з мером, коли він брехав. Знав, як він поводиться в житті, і пам'ятаю, як у мене вирвали сценарій з рук. Керуючий справами виконкому Василь Акуленко забороняв мені говорити слово “Росія” і висловлювати свою думку зі сцени.
У Польщі, щоб реалізуватися у сфері культури потрібно було вільно володіти польською. І Андрій розумів, що на початковому рівні знання мови йому такий варіант не підходить. Тож почав з помічника електрика, а згодом опанував професію електрика.
Фото з архіву Novakahovka.city
Події 24 лютого змусили його згадати 2014:
— Ще тоді у наше місто приїжджали люди з російськими прапорами. Ми їх виганяли. Хоча тоді поряд з нами не було ні поліції, нікого, хто б нам допоміг.
Потім ми почали організовувати свята, я допомагав це робити Ірені Лепень та Параскеві Джуманіязовій. Пізніше, коли йшла війна на Донбасі, ми хоронили наших воїнів, робили пам'ятні мітинги. Робили самі, окремо від влади. Я пам'ятаю, як ніхто вже не довіряв меру, бо ми бачили як він сховався.
Уроки патріотизму
Мене дратували наші мешканці, які відгукувалися добре про Росію. Я розумів, що це рано чи пізно буде великою проблемою. І злився на наших місцевих за те, що вони обирають одну і ту саму владу багато років. Але не думав, що це виллється у таку масштабну біду як війна.
Мені як культурологу було зрозуміло, що українська культура була схована. Приклад з Олешками, коли у радянські часи місто перейменували на Цюрупинськ. Хоча воно пов’язано ще з історією козацтва. Все було приховано, замінено.
Наше місто Нова Каховка прекрасне, але такі представники влади як Коваленко, які роками тримаються за владу і готують таких же на зміну — дуже заважають розвитку міста. Він заспівав гімн України, не коли йому хотілося, а коли по роботі було потрібно. І хоча мене хапав директор школи за руки, зупиняючи, щоб я не вчив у 2014 році дітей прикладати руку до серця і співати гімн України, дітям це подобалося, бо вони відкриті. Цього всього не робили в школі у свій час, українізація з’явилася пізніше, і добре, що це сталося, — каже новокаховчанин, який нині живе у Польщі.
Фото з архіву Novakahovka.city
Андрій розповів про те, як проводив уроки патріотизму ще в 2014 році. Малював перед Палацом культури герб України, ставив на нього дітей, співали гімн. “Пам'ятаю, як діти мені говорили: “Нас ніхто не вчить, як ставитися до державних символів України”. Вчив, як треба співати гімн, як прикладати руку до серця, на що мені шкільні вчителі говорили, це не треба репетирувати. Добре, що з часом все це ввели в обов'язкові шкільні програми.
Андрій у своїй розповіді звертає увагу на те, що після розвалу Радянського Союзу в Україні не було діючої національної ідеології. Вона була формально:
— В Україні жили як жили. Я ставив собі такі питання: хто я? для чого живу? Чому стаються війни? Шукав відповіді. Завдяки війні, як би це не прикро звучало, українці згадали хто вони є.
Мене не чули
Андрію, як і багатьом українцям, довелося обірвати спілкування зі знайомими та родичами. Бо по-різному сприймалися драматичні події війни. Він згадує, як важко було довести, навіть з фото та відео, що насправді відбувалося в Україні.
Офісний центр "Сокіл" після прильоту
— Ще в 2014 році мені знайомі росіяни писали: “Нарешті вас звільнять, ви там тримайтеся”. І ще тоді я дивувався цьому і запитував їх, від чого нас мають звільнити? Тоді я зіткнувся з тим, що даремно було доводити їм, що нас не потрібно від когось звільняти — мене не чули. Не дивлячись на те, що у багатьох речах ми мали спільний світогляд. Я не міг з ними домовитися, при тому, що це були високоосвічені особистості. Уже тоді розумів що звичайним людям, які не цікавляться духовністю, буде ще складніше пояснити ці речі. І ще в 14-му році поставив хрест на Росії. Хоча завжди любив цю культуру.
Довелося залишити місто
Перші новини про війну в Україні Андрій згадує як шок. Хоча пригадує, що у польській пресі вже нагніталася ситуація і було зрозумілим, що це от-от станеться. Для них з дружиною то було все одно шоком, і в новину важко було повірити.
Умовити батьків виїхати з міста Андрій зміг десь на п’ятий місяць окупації. Коли стався перший сильний “прильот”, вони наважилися залишити квартиру.
Нова Каховка. Вулиця Першотравнева. Вкесна 2022 року
— Перший час вони жили у нас, в Польщі. Але їм було дуже важко адаптуватися. Усе не так, як хотілося б. Плюс незнання мови. Мамі купили телефон сенсорний, щоб вона була в курсі новин. Бо до цього вона не хотіла, користувалася кнопочним. Вона відчувала себе щасливою, коли звільнили Херсон, і сподівалася, що за новорічним столом збере всю сім’ю у Новій Каховці. А зараз дуже багато плаче, бо гинуть люди - і знайомі, і незнайомі. Я її розумію, це важко: на старості років залишити все, що було нажито, і жити в чужому місті — зараз це Кривій Ріг.
Прильот у Новій Каховці в центрі міста по вул.Дружби
Андрію так само довелося виїхати з рідного міста, яке він так любить. Основною причиною свого виїзду він називає незмінність корумпованої влади, яка роками сиділа в своїх кріслах:
— На вибори у нас ходили пенсіонери, бо молоді не давали можливості для реалізації. У мізках у таких бабусь і депутатів теж був радянський союз, коли людей з новими думками, які відрізнялись від начальника, зовсім не вітали або відкрито ігнорували.
Як Польща приймала українців
Андрій згадує про те, як перші місяці війни в Польщі були дуже динамічними. Створювалися логістичні центри на залізничних та автовокзалах. Дуже багато на своїх базах приймали костели, годували людей, шукали їм житло, привозили їжу, одяг, коляски.
— Причому це робили самі люди, на офіційному рівні вже приєдналися пізніше. Перший час моя донька працювала в логістичному центрі перекладачем як волонтер. Після двох днів праці перекладачем вона прийшла додому і довго плакала. Говорила, що це дуже важко, бо дізналася багато різних історій і не могла це прийняти емоційно. Пам’ятаю, як після двох днів безперервної роботи з ранку до ночі вони відновлювалася тиждень.
Фото з відкритих джерел
Андрій так само працював перекладачем. Для нього пряме знайомство з постраждалими теж було травматичним.
— Неможливо було на це спокійно дивитися, бо це великий потік людського горя — розгублені жінки і перелякані діти. Наших жінок забирали і відвозили машинами — бачив, як забирали в Німеччину, Іспанію. Хто повіз, куди — я не знаю, початковий період був досить хаотичним і перше враження було дуже страшним. Звичайно, допомагав, шукав житло, заселяв, дізнавався інформацію через знайомих поляків. Приходив, коли міг, волонтерив. Бо так само маю сім’ю і роботу, і потрібно була увага моїм близьким.
Хто постраждав найбільше?
На думку Андрія, трудова міграція в Польщу з України мала кілька хвиль, і пов’язана вона з корупцією на рівні держави. Спочатку у пошуках роботи з'являлися чоловіки. Найчастіше одні або холостяки. Їх одразу було видно — з сумними очима. Бо вони їхали, щоб заробити, не від хорошого життя.
— Потім з’явилися жінки та пари, приїжджали сім’єю, щоб швидше покращити свій майновий стан. Іноді з дітьми. Потім почали масово прибувати цілими сім’ями. А потім з’явилася молодь. Для мене це найстрашніше, бо я бачу дуже багато української молоді від 16 років у Польщі. Ось кого потрібно буде повертати, я навіть не знаю, яким чином це можна зробити.
Палац культури в Новій Каховці. Липень 2022 року
Андрій продовжує слідкувати за новинами в Україні, долучається до зборів на допомогу ЗСУ та тим, хто потребує допомоги. І думає про те, як зміняться відносини між українцями, коли закінчиться війна:
— Впевнений, що після війни українці ще будуть з’ясовувати стосунки. Хто де був під час війни, що робив, хто більше постраждав і хто є більшою “жертвою”. Вважаю, це негативна риса нашої нації. Якщо у керівництва держави вистачить мудрості скласти якийсь спільний договір серед українців, буде менше суперечок. Бо не важливо, коли людина виїхала і де була, головне, щоб вона відчувала себе українцем і хотіла повернутися додому, не чекаючи осуду. Адже так потрібно зробити, частина може не повернутися саме із-за очікування цього осуду. Ніхто не повернеться туди, де його будуть довбати. Але я думаю, що відсотків 50-60 українців повернуться. Тому що за кордоном ти завжди залишаєшся чужим. Свого часу Ізраїль зробив такий крок, коли він збирав усіх євреїв з різних куточків світу. Головне, щоб повернулися ті, хто дійсно вважає себе українцем і готовий робити зміни у своїй державі. От ті, хто поїхав до Росії, хай там і залишаються.
На головній світлині: відкриття Палацу культури після реставрації 28 лютого 2017 року.
