Подружжя пенсіонерів з Веселого виїхали до Львова у квітні 2022 року. Мешканка села розповіла свою історію, як вони пережили з чоловіком перші місяці окупації і як ЗСУ знайшли в їхньому будинку гранату в каміні. Історія від першої особи.
33 пости до свободи
У нас всі магазини з початку окупації було розкрадені. Ми жили з того, що було з власних запасів — варення, салати, картопля, цибуля, капуста. А м’яса ми купили 10 кг, коли в селі зарізали свиню. І з цього виживали. Хоча 15 кг з чоловіка злетіло моментом. Я його не могла нічого попросити з’їсти.
Було по-всякому. Хлібину одну в тиждень привозили, то ми сухарики зробили. Каву пили з цими сухариками. Борошно закінчилось, не могла ні печива приготувати, ні хліба спекти. У нас були родичі у Новій Каховці, але ми обходились своїми силами, нікого не просили.
Чоловіку на 50-річчя син подарував телескоп. Ми у мирний час дивилися на зірки. А як окупанти стали ходити по будинках — шукати наводчиків, ми зрозуміли, що якщо солдати побачать наш телескоп, то це буде серйозний аргумент для звинувачення. Тому ми виїхали, коли дозволили виїжджати через Кривий Ріг.
Виноробне господарство до вторгнення
Збиралася при свічці, бо нам не можна було вмикати світло. Вдвох виїхали на машині. Навіть нічого цінного з собою не брали, все залишили в домі. Це було у квітні. Мешканцям села окупанти говорили: “Будемо стріляти по вікнах у кого світло буде горіти”.
У 5.50 ранку ми під'їхали до базару, де стояв чеченець на посту. Ми кажемо йому: “Хочемо їхати на Берислав”. Він: “Чекайте дві години, потім я вас пропущу”. І в цей момент під'їхали співпрацівники з роботи чоловіка з Нової Каховки. І почали розповідати як водій Серова (він працював в “Олесі”) віз кухаря у перші дні війни, як їх розстріляли, бо вони не пропустили колонну з танками. Як тільки ми почали спілкуватися, чеченець показав нам жестом проїжджати. І в 6-15 ми вже приїхали в Берислав, де зібралась колонна десь з 200 машин.
Знаменита вежа Вітовта у Козацькому
Я нарахувала 33 пости, поки ми виїхали на підконтрольну територію. Ми проїхали за Давидовим Бродом і довго нікого не було. А потім побачили пост з двох солдатів. І мені чоловік каже: “Дивись на їхні шеврони. Це наші”. Одну ніч ми переночували у школі, у Кривому Розі. А потім приїхали у Львів.
Син розповідав новини
Під час окупації у Веселому найважче було вчасно отримувати інформацію. Бо не було мобільного зв’язку та інтернету. Чоловік брав драбину, піднімався і тримав телефон аж під самим дахом, щоб піймати зв'язок. На витягнутих руках я тримала драбину, а він ловив можливість зв’язатися з сином. Бо саме від нього ми дізнавалися новини. А потім ми з сусідами ділилися, те що дізнавалися від сина — що відбувається в Україні, яке місто звільнили.
Нашу старосту Людмилу Іванівна Аннас вбило осколком у грудні. Вона тиждень пролежала в лікарні і померла.
Пам’ятаю як 1 березня вивозили людей з Веселого через зелений коридор у Нову Каховку. Тоді у нас ще був газ, і ми вирішили з чоловіком залишитися. Хоча світла вже не було 12 днів. Більшість наших сусідів на той момент не виїхали. Люди, яких перевезли у Нову Каховку, поселили у гуртожитку, там було холодно і люди похворіли. Але в місті можна було продукти купити. А ми їли зі своїх запасів.
Світло забороняли вмикати
Хоча ми весь час жили у Веселому, але працювали у Новій Каховці на заводі “Електромаш” і мало спілкувалися з сусідами. А потім війна нас змусила більше спілкуватися.
Чоловік допомагав сусідам на городі ховати 93-річну жінку, бо солдати не дозволи виїжджати на цвинтар. Саморобний хрест поставили. Так і поховали біля будинку.
Після окупації виноробні
В окупації було дуже важко, російських солдатів стало багато. Що цивільна особа може зробити проти військового зі зброєю? Після 17-ї години не можна було виходити з дому — комендантська година. Світло забороняли вмикати. Сильно засмучувало те, що зробили з нас гетто. Змушували одягати білі пов'язки. Всім — і дітям 2-років, і літнім людям. Усі машини їздили з білими повязками. Прийшли “освободітєлі”. Таким чином відрізняли чужих.
Ми не застали часу, коли забирали активних людей з хат. Виїхали раніше. Потім я дізналася, що у підвалах винзаводу була катівня. Когось забирали — якихось депутатів з Берислава.
Поки ми були, ще був спокій. Навіть пам'ятаю чоловіка, в якого забрали телефон — він пішов до керівництва на територію винзаводу скаржитися. То йому повернули телефон. Говорили, що був строгий керівник, який тримав порядок.
У селі немає і сотні людей
Зараз у Веселому дуже критична ситуація з 2800 жителів приблизно залишилось 80. На нашому домі розлетівся шифер, ми переживаємо, якщо йдуть дощі, щоб у нас стеля не впала, бо залишаться одні стіни. Дуже багато в нас вкрали всього — і з будинку, і з гаража, бо у нашій оселі з 1 вересня жили солдати-чеченці. Коли заходили наші ЗСУ у село після 11 листопада, то знайшли гранату у підвішеному стані у каміні. Якби запалили вогонь, то від хати нічого не залишилося б.
Наслідки війни у Веселому
Зв'язку з Веселим майже немає. Якщо хтось виїжджає до Бериславу за продуктами, то ще якийсь зв'язок є. А у Веселе зателефонувати неможливо. З ГЕСу так стріляють, що залишатися поруч неможливо. Якимось вибуховими речовинами стріляють, що будинки згорають. Кажуть, у них нагорі ГЕС стояв пристрій слідкування, окупанти і вдень, і вночі бачили рух по всіх вулицях. І дрони запускали. Люди як тільки чули звук дронів, то бігли у будинки, щоб їх не було видно. Бо кажуть, тільки побачить дрон когось, то одразу стріляють. Ось так ведуть себе “асвабадітєлі”, від Веселого мало що залишилось.
Історія повторюється
Брат вивіз маму, якій 90 років у вересні через Запоріжжя. Три дні стояли в чергах, і приїхали до Хмельницького. Тоді на Кривий Ріг вже не пропускали. Мама не хотіла сама залишатися, зуби зціпила і приїхала. На стресі дуже схудла, тільки зараз трохи набирає вагу. До неї приїжджають родичі і спілкуються з нею. Вона будувала Каховську ГЕС і жила в Козацькому, якраз над Дніпром. Коли почали стріляти, то нереально було вдома залишатися.
Будівля у Веселому
Її мама у 1941 році народжувала двійню і померла, бо медицина була ніяка. Батька одразу забрали на війну. Фронт пройшов через Львівську область, і наші родичі звідси всі залишилися на окупованій території. Вранці прокинулись — вже німці прийшли. Батько в одному полку служив з сержантом Мелітоном Кантарієм, який підняв прапор над Рейхстагом. У нього є нагорода “За взяття Берліну”. Він повернувся з Берліна, жінка померла і йому залишила четверо дітей. У 1949 році, коли людей із Західної України почали виселяти, його з дітьми поселили на Херсонщині. І все життя він і діти прожили тут - у Новій Каховці, Козацькому, Бериславі.
Живемо на кухні
З квітня живемо з чоловіком у сина в однокімнатній квартирі Львові. Тяжко, нас п’ятеро, але якось живемо. Діти з дитиною живуть у кімнаті, а ми купили собі диван і живемо на кухні. Чоловік знайшов роботу, а я не працюю — допомагаю невістці, сиджу з онуком. Він часто хворіє або телефонують вихователі, кажуть “садочок замінували” або тривога, потрібно забирати онука.
У Львові нам постійно пропонують психологічну підтримку — на пунктах видачі продуктів. Але ми з чоловіком так самі себе заспокоюємо: “Ну якщо з психологом поспілкуєшся, від цього у будинку дах з'явиться? Не з'явиться”. Якось тримаємося. Ось так нас “звільнили” — жили в будинку, а тепер — на кухні.
