34-річна новокаховчанка Юля (ім'я змінено) служить на сході України. 13 років вона прожила у Варшаві. І вирішила повернутися в Україну під час війни. Зараз вона працює у тилу, а пішла в армію замість подруги. Чому молода жінка зробила такий вибір дізнавалася журналістка Novakahovka.city. Далі пряма мова.
Про війну в Україні очима з Польщі
“Про війну в Україні почула з польських новин. 24 лютого 2022 у мене був шок, коли зранку ми з подругою, побачили повідомлення з польських новин про ракетні удари і початок війни. Зазвичай, поки ми збиралися на роботу, був включений телевізор. Потім вже по інтернету стали перевіряти інформацію. Я тоді проводила уроки онлайн польською мовою для українців, і всі діалоги з учнями починалися з обговорення цієї новини. Усі були в шоці.
Поїхали з подругою на вокзал, щоб допомогти біженцям. Перші чотири дні ми волонтерили на вокзалі. Збирали одяг для пункту прийому біженців, які почали з'являтися у Варшаві.
Фото з відкритих джерел
Була фіксером для італійських журналістів. Протягом тижня мене запросили до Перемишля, де потрібно було фіксувати свідчення біженців для італійських журналістів англійською мовою. Я й так вже хотіла звільнитися зі школи, де викладала польську, тож не вагаючись перейшла в цей проект. У Перемишлі я була 10 днів, де спілкувалася з поляками польською, а з біженцями — українською і більше російською. Бо більшість тікала зі Сходу.
З Перемишля ми приїжджали до українського кордону. Переходили через кордон, щоб побачити реальні черги. Там розмовляли з людьми, а потім поверталися до готелю, де я могла прийняти душ і відпочити. От тоді і відчувала себе дуже дивно. Бо бачила жінок і дітей, які стояли одягнуті не по погоді, голодні і втомлені, а поверталася у тепле місце. І були змішані почуття, і думки, якщо б моє життя склалося інакше, то я б стояла разом з українцями в черзі.
Весна і літо пройшло в консультаціях, бо біженців було дуже багато. Паралельно з проектом у Перемишлі, я влаштовувалася до Центру допомоги іноземцям Ocalenie у Варшаві. Мене туди швидко взяли, бо їм потрібні були люди зі знанням польської та української для консультування біженців. Сама робота мені не приносила задоволення, для мене вона була залегка. Ми більше допомагали інформаційно, ніж влаштовували людей у помешкання, наприклад, якого вони потребували. Ми розповідали як зробити реєстраційні документи, як влаштуватися на роботу. І мене непокоїло те, що ми допомагаємо тим, хто вже у безпеці. Я розуміла, що їм тут складно, але мені також було складно в Польщі 13 років тому, коли тільки приїхала.
Про психологічний стан
За останній рік я відчувала роздвоєння. Бо мама і сестра в Україні, я фізично живу в Польщі, а ментально живу в Україні. Я слухала тільки українське радіо, спілкувалася переважно з українцями в Польщі. Поляки звичайно допомагають і навіть розуміють, але не настільки як українці. Це стосується і відслідковування новин, і глибина сприйняття подій.
Жінки-захисниці
Чому я не поїхала до України раніше? Восени мені було складно психологічно. Це стосувалося мого особистого життя. Осінь і зиму я провела у груповій психотерапії. А до цього була в індивідуальній психотерапії протягом шести років. Якби я цього етапу не пройшла, може, і не повірила б в те, що я можу допомогти своїй країні, не повірила б в себе, що я тут потрібна. Але це не було пов'язане з війною, це скоріше моє особисте.
Я давно сумувала за Україною. Думала про те, що не хочу жити в Польщі, були сумніви ще до війни.
Рішення, яке дало відчуття своїх
В армію — замість подруги. "Я нічого не вмію, що я можу зробити в армії?"— так думала про себе. Кулемет в руках тримати не можу, медичного досвіду не маю, навіть готувати для інших соромлюся. Але з часом, у лютому-березні закінчувалася моя терапія, і я дізналася, що моя подруга хотіла йти в армію. Вона збиралася йти туди, де вже служила її подруга, яку я теж знаю. Але я її попросила, мати мою кандидатуру на увазі, якщо вона передумає або щось піде не так.
Діловод продовольчої служби. І так сталося, що моя подруга не пішла за сімейними обставинами, і у мене з'явилася така нагода. Наші солдати мають їсти щось в окопах. Є люди, які привозять для них їжу, а є люди, які це все оформляють по документах. У кінці березня як раз закінчилася моя терапія, і я почала збиратися.
Польська медична мова для українських медсестер у Варшаві. Такий 3-місячний курс я ще встигла розробити і провести для медперсоналу. Потрібно було вживання медичних термінів польською мовою.
Вільне місце в армії
У середині червня я попрощалася з власником орендованої квартири у Польщі. У мене не було якихось непереборних обставин, із-за яких могла б залишитися. Усе склалося легко. Я зрозуміла, що в армії є для мене місце. Як раз у моєму підрозділі хтось звільнився. Потребували людину, яка вміє швидко вчитися, здатна більш-менш обслуговувати комп'ютер, сідай і працюй.
Мобілізуватися довелося з Івано-Франківської області, щоб потрапити на схід України. Мені оформили військовий квиток. Потім знову довелося їхати до Києва, а потім до Дніпра. А звідти в цю частину. І головне, я в Україні відчула, що я вдома. Чи я в Києві, чи в Івано-Франківську, чи в Дніпрі — я серед своїх. І це зовсім інші відчуття і сприйняття себе.
Я відчуваю себе на своєму місці. Зробила порядок в документах. Колеги заходять і дивуються, що ніколи такого тут не бачили — усе по папках, підписано. Звісно, у мене є керівник. У нас взаємодоповнення: він дуже швидкий, а я спокійна — у мене все по черзі і по номерах.
Я переживала, що мене не візьмуть в армію. Думала, що я можу не пройти медкомісію, може по психологічних показниках. Тому нікому не говорила, що йду на службу. У моєму оточенні тільки знали, що я повертаюся в Україну. На роботі лякалися і питали "А чому?". Я відповідала, що я переживаю за свою маму і сестру. Мені було важко усвідомити, що у мене тут тихенько і тепленько, а мої рідні під обстрілами.
Підтримка від близьких і умови в колективі
Мама і сестра підтримували моє повернення в Україну. Бо вони кілька місяців до війни вже чули моє бажання повернутися. Мама, коли дізналася, що я йду на службу сказала мені: "Я тобою пишаюся". Вона мене розуміє. І підтримувала мене під час переїзду. Навіть зараз підтримує мене і збирає посилку з необхідними речами. І моя подруга, замість якої я пішла, віддала мені військову аптечку і різні потрібні в армії речі, які не довелося купувати.
Щодо побуту в тилу нам пощастило. Ми живемо в селі, а не в окопах. У нас є електрика, вода, навіть є магазинчик, де можна купити якийсь кефір і цигарки. Бо є варіанти, коли особовий склад живе в палатках, а комп'ютери працюють від генераторів. Хоча в кімнатах по 3-4 людини.
Жарти в тилу
Психологічно мені складно, бо я звикла жити сама. Навіть коли читаю книгу, це вдома було в суцільній тиші. А тут можуть люди ходити, розмовляти, проявлятися. Розумію, що це нормально. Але особистого простору немає. Хоча водночас я розумію, що це армія і маю королівські умови.
99 відсотків людей тут спілкуються жартівливо. Усі тут знають один одного більше року, а я — новенька. Тож звикаю і до колективу і до гумору: "Що начальник продслужби, знову рис? Скільки можна?" Або ситуація: мені на зиму вже видали куртку і хлопець, який її приніс, пояснив, що хоч вона і трохи завелика для мене, бо я ж маленька, та він мені її вже видасть. І я її взяла в мішок виходжу з роботи, стоїть мій керівник з іншими військовими на перекурі і каже: "Ти диви, другий день працює, а вже щось тягне додому". Це ж типу жарт, але інколи я просто втомлююсь придумувати якусь жартівливу відповідь. Або сиджу в документах, нумерую сторінки. А до мене: "Боже, дві вищі освіти, а чим ти займаєшся". І ясно, що людина так жартує. Ось цього я не очікувала, що буде трохи важко зносити постійні жарти. Але стресу достатньо, особливо, коли привозять поранених. Усього не розкажеш на широкий загал.
Трохи не вистачає розмов про життя, коли можна поговорити про те, як почуваєшся. Один на один. Бо я постійно серед людей.
Закінчилось відчуття роздвоєності
Армія так і працює, коли ти вносиш малюсеньку крапельку, яку можеш. І завдяки цьому мій керівник піде у відпустку. Завдяки тому що він відпочине, він краще зробить замовлення. Завдяки цьому нам привезуть гарнішу їжу, завдяки тому, що наші солдати нормально поїдять, вони будуть краще воювати. І так кожен на своєму місці наближає перемогу — може, пафосно, але це так.
Найголовніше, у мене закінчилася ця роздвоєність. Я забула, що жила в Польщі. Депресії у мене тут немає. Навіть якщо сенс мого життя нумерувати сторінки, і мені платять за це гроші, то я буду це робити. Хай це і буде мій вклад в перемогу".
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телаграм
