20 червня світова спільнота відзначає Всесвітній день біженців. Це міжнародний день, призначений Організацією Об’єднаних Націй на честь біженців по всьому світу. Він відзначається щороку 20 червня і визнає силу і мужність людей, які були змушені втекти з рідної країни, щоб уникнути конфліктів чи переслідувань. Всесвітній день біженців – це нагода викликати у громадськості співчуття та розуміння їхньої біди та визнати їхню стійкість у відбудові свого життя. Сьогодні ми розповімо про незвичайний аматорський творчий колектив, який складається з біженців. Переселенці з різних регіонів України оселилися в Ужгороді і знайшли можливість реалізувати себе.
Театр-студія переселенців "УЖіК" з Ужгорода виступила в Королівському Шекспірівському театрі в Англії. Цей колектив, що виконує класику Шекспіра, сформований з учасників, які стали внутрішньо переміщеного особами. У його складі з 12 осіб (10 жінок і двоє чоловіків) немає професійних акторів, натомість вчителі, студенти, робітники, продавці та лікарі, які переїхали до Ужгорода під час війни з різних регіонів України. Режисер театру-студії В'ячеслав Єгоров таким чином здійснив свою давню мрію. Виступав «УЖіК» в Англії 14-15 червня для україномовної аудиторії, тамтешніх професійних театралів і представників королівської сімʼї, а також просто поціновувачів творчості Шекспіра.
Журналіст NovaKahovka.City поспілкувався з акторкою трупи Тетяною Голишевською і попросив її розповісти про ці гастролі та поділитися враженнями від життя в Англії.
Тетяна Голишевська біля будинку Шекспіра в Англії
— Як ти потрапила до цього театру?
— Я із Харкова. Після початку війни вимушено переселилася до Ужгорода. Свідомо перейшла на українську мову. В Ужгороді почала відразу займатися волонтерством. І через волонтерські справи познайомилася з Юлею Єгоровою-Роговою і В'ячеславом Єгоровим. Вони створили театр для переселенців "УЖіК ". “Король Лір” — то була дипломна робота В'ячеслава як режисера. Я випадково потрапила до театру. Виконувала невеличку допоміжну роль — людина в чорному. Але мені подобався сам процес наших репетицій. Це був абсолютно новий досвід для мене. Крім того, в ті часи він рятував багатьох переселенців від божевілля. Вони відривалися від реалій і перемикалися на іншу хвилю.
— Як ви змогли поїхати в Англію?
— Оскільки вистава "Король Лір" всесвітньо відомого англійсьго драматурга Вільяма Шекспіра — через англійських волонтерів про це дізналося RSC (Королівська Шекспірівська Спільнота) і запросили наш театр переселенців на гастролі.
Нас просили дати 3 вистави в місті Stratford — на батьківщині Шекспіра. Це була для нас дуже велика честь, бо ми навіть не актори. Ми всі аматори, в основному, переселенці.
Ми репетирували в спартанських умовах, часто без світла і без тепла. У нас навіть немає свого приміщення.
— Де проходила вистава і як вас прийняли?
— В Англії нас приймали на найвищому рівні. Усіх нас вразило те, як ставилися до нас. "Словами я не можу передати..." Це фраза із нашої вистави. Ми тепер використовуємо крилаті вислови із п'єси в побуті.
Нас поселили в прекрасний готель — кожний мав свій номер. Про нас піклувалися так, як мати піклується за дитиною, і навіть більше. Ми були зігріті і нагодовані. Нам організували купу екскурсій. І не просто екскурсій, показали не тільки місця для туристів, а і святая святих, кого нікуди не пускають, — сховища театральних костюмів всіх епох, нескінченні майстерні виготовлення реквізиту і костюмів! Нам надали честь обрати костюми на наступну музейну колекцію.
Люди посміхалися нам всюди. Навіть незнайомі на вулиці. У гримерці ми мали кожен своє місце з персональним освітленням і зеркалами. Костюми швидко приводили до тями, навіть прали між виставами. За годину. І був кожного свій підписаний рушник. Свій підписаний вішачок. Актори мали змогу попити каву, чай в окремій кімнаті. У туалеті для акторів постійно транслюється все, що відбувається на сцені, щоб актор не пропустив свій вихід.
Про це можно говорити довго. З нами спілкувалися і підтримували на кожному кроці. Задіяли купу перекладачів на українську. Хоча у нас майже половина трупи прекрасно володіла англійською.
— Яке в Англії ставлення до України і українців?
— Дуже позитивне.Після питання: "Where are you from?" — коли дізнавалися що з України, одразу мінявся вираз обличчя. Співчуття і радість одночасно. Нас обіймали. Говорили, що ще раз зустрінемося обов'язково після Перемоги. Я розповідала їм про те, якою ціною нам дістається Перемога. Розповідала про те, що торік на фронті загинув мій племінник 27 років — доброволець. Чоловік племінниці, теж доброволець, втратив ногу. І за тиждень до нашої подорожі в Англії загинув мій дорогий двоюрідний брат, з яким я переписувалася весь час — теж доброволець з першого дня війни, який мав кілька орденів, Саша Мінаков. І мені дуже важко було на останніх репетиціях. Я навіть нікому тоді не казала про це, щоб не збивати хід репетицій.
Я намагалася донести до англійців, що свідомість багатьох українців — не всіх, але багатьох — сильно змінилася. Ми стали цінувати життя саме по собі. Сам факт життя. Кілька англійців, які говорили зі мною, всі питали: як це — поїхати "світ за очі" і кинути все?
Я відповідала, що в момент, коли ти стоїш з маленькою валізою, дивишся на все, що нажито роками, питаєш себе: чи готова ти всі ці дорогі речі залишить назавжди? — у голові з'явився образ Монаха, що живе з однією мискою і книжкою. І ти собі кажеш: так. І цінність переміщується на бік життя. Ти все відпускаєш. Свідомість міняється.
У виставі “Король Лір” ключові слова блазня в кінці п'єси: "Ця розповідь жахлива лиш для тих, хто бачив мало горя..."
І це правда. Українці бачили набагато більше горя, ніж сімейні розбрати, що привили до загибелі всіх членів сім'ї короля Ліра. У цьому сенсі вистава мала актуальність для нас, українців. Треба знайти в собі любов посеред горя.
— Що вас вразило і сподобалось в Об'єднаному Королівстві?
— Я не буду казати банальні речі. Дійсно, всі знають, що це прекрасна розвинена країна з передовими технологіями і архітектурою. Хочу донести свої безпосередні здивування.
Лондон — місто платанів і пальм. Вночі на вулиці сплять бомжі (як кажуть місцеві, це не зовсім бомжі, а люди, які принципово не хочуть мати житло) в білосніжних простирадлах на матрацах з білосніжними подушками.
Англія — це країна для людей. Турбота про людей на кожному кроці.
На вулиці ремонтні металеві будівельні конструкції турботливо обгорнені паролоном, щоб ніхто випадково не забився. У міжміськіх автобусах кожна людина має пристібнутися ременем як в літаку. Водій має перевірити, чи всі пристібнулися, тільки тоді рушає. На кожному сидінні в автобусі USB-порт для зарядки смартона. У готелі в ресторані КОЖЕН день нас турботливо запитували, чи маємо алергію на якусь їжу. І так на кожному кроці...
Англія — прекрасна країна. Але я хочу жити в Україні. У нас чудовий клімат. Тепло. Багаті ресурси, великий інтелектуальний потенціал. Хоча б взяти наш театр. Англійці були приємно здивовані. Вони не очікували від переселенців-аматорів такого професійного рівня. У нас є всі шанси стати передовою європейською країною. Для цього треба лише бажання всіх, у тому числі і тих, хто стоїть біля керма країни. Я знаю, що так і буде.
Фото надала Тетяна Голишевська.
