Роздуми психолога Інни Корміленко з Білозерки, що на Херсонщині про синдром відкладеного життя, яка довгий час прожила в окупації, і продовжує консультувати жінок, яким довелося зіткнутися з викликами війни. Інна мотиваторка жіночого клубу «ЩасливаЯ».
Вибір: червоне чи сіре?
"Я сконцентрувалася на виборі помади у Білозерці в Єві. Вранці прокинулася з твердим наміром купити червону помаду. Це була моя не перша проба «вдягти» на себе образ вапм-леді, впевненої жінки…
Інна Корміленко
Вагаючись між яскраво червоною, майже алою та темно червоною, кольору бордового осіннього листя, почула : «Під час війни таку помаду носити якось неправильно…».
Поряд стояла жінка, як кажуть мої подруги «елегантного» віку, десь 45-55 років. Вона виглядала дещо розгублено, але разом з тим в голосі відчувалися нотки засудження. Вдягнена у щось темне та невиразне, усім своїм виглядом демонструвала «сірість». У мене від неї відразу з’явилося фонове відчуття порожнечі, смутку або нездатності відчувати задоволення.
На роботу я йшла у новій червоній сукні та з малиновими губами, які було видно з того берегу. Йшла, вслухаючись у ледь вловимі звуки дрону і думала про синдром відкладеного життя.
Особлива кімната і сервізи
Моя бабуся мала кімнату, яка закривалася на ключ і туди входити було – зась. Це була якась особлива кімната для особливих випадків. Які не наставали. Кімната все моє життя була незаймано-чистою, з височеними рядами нових подушек (на придане усім онукам та онучкам) та шкафом з речами, які вона так і не вдягнула.
Фото ілюстроване
Вдома у багатьох із нас стояли серванти, які у своїх надрах зберігали сервізи. Ці сосуди ніколи не знали пиття та їжі, бо їх не використовували за призначенням. Ці речі були на свята,на нове житло, на придане дітям,щоб всім показати статок тощо…
Килим онучці на весілля
Моя нова знайома поділилася історією. У бабусі в кімнаті стояв скручений килим. Він був куплений за шалені гроші «з рук» і мав бути подарунком онучці на весілля. Вона пам’ятає його з 8-річного віку. Коли ця знайома в 22 роки народила першу дитину – забрала до себе жити ту саму бабусю. Разом із килимом. Він зайняв своє звичне місце біля бабусиної кроваті, «дулом» вгору. Онучка запропонувала укрити килимом підлогу, щоб бабусі було тепло і затишно. На що зустрілася із обуренням, бо килим «надто дорогий для підлоги» і «…новий!». Сьогодні він все так же стоїть, туго скручений, ось вже 20-й рік. Так жодного разу і не застосований за призначенням.
Інна Корміленко
У мене є твердий погляд на життя про те, що все навколо має бути для зручності та задоволення, затишку та комфорту людини. І речі мають служити нам. А не навпаки.
Тим паче, що під час війни багато хто з нас зрозумів, що цілком може обійтися без більшості того, чим «обросли» у власних домах. Але якщо воно є – логічно користуватися і жити в задоволення.
Як працює інстинкт самозбереження
Війна стала каталізатором такого явища, як синдром відкладеного життя. Хочу звернути увагу, що війна не спричиняє синдром. Вона може стригерити прояв певної поведінки.
Пам’ятаю в окупації я намагалася сама бути непримітною. Хотілося розчинитися у натовпі і не виділятися. Я носила спортивні костюми та капюшони, які до цього часу не використовувала. Здавалося, що чим безформний одяг на тобі, тим безпечніше. Але то скоріше інстинкт самозбереження спрацьовував, коли ти живеш у вовчій згаї.
Проте, окупація минула. Жити легше не стало, через постійну загрозу поранень та смерті. Але…
Відкладені ліхтарики мрії
Я спостерігала, що спочатку сусідка перестала робити манікюр. І причиною стало не відсутність грошей. Потім вона перестала красити своє сиве волосся у рудий колір, який був іі візитною карткою. Казала про почуття провини за догляд за собою, коли наші хлопці в окопах сплять і не мають змоги зуби почистити. Поступово вона перетворилася з жінки, наповненої життям, на старушку…Казала, що коли закінчиться війна – відвідає салон краси. Два місяці тому вона раптово померла…
Моя подруга розповіла про те, що мріяла показати своєму синові Миколаївський зоопарк. Незважаючи, що це 70 км від нас, вона сама мобільна водійка, нагоди якось не випадала. В окупації ця ідея стала «ліхтариком мрії», яка мотивувала жити і триматися. І ось довгоочікуване звільнення. Шлях вільний. «Це якось неправильно веселитися, їсти морозиво, весело проводити час, коли гинуть люди», сказала подруга. «Поїдемо після перемоги».
А її син провів вже у війні свої 3 роки. З 7-річної дитини перетворився на підлітка, якому ніхто ті три роки ізоляції від друзів та «вкраденого дитинства» не поверне. І хто зна, скільки ще триватиме ця вокханалія війни? І чи потрібен буде зоопарк хлопцеві в 16?
Ілюстративне фото
Ця так звана «пауза» в житті – чорна ненажерлива прірва, яка поглинає не тільки саме життя а і радість, нездійсненні мрії та залишає сіре існування… Людина перестає бути задоволеною всім. Такі люди мають переконання, що реальність, яка відбувається зараз і є навколо, не є чимось важливим. Вони відтерміновують життя до якоїсь події або умовного моменту. Знецінюють те, заради чого наші воїни жертвують в боях, віддаючи саме цінне – ЖИТТЯ!
У нас є тільки "зараз"
А правда у тому, що теперішнє – справжнє! І воно – втікає і більше не повернеться. У нас є тільки "зараз" !
Уявіть родину, з ненависним багатьма людьми клеймом «переселенці». Вони зняли за останні гроші найдешевшу квартиру, яку тільки могли знайти. Живуть серед звисаючих зі стін обідраних шпалер вже рік, маючи трьох працюючих. Кран у ванній кімнаті протікає, зрошуючи стіни навколо та все інше, окрім того, що має омивати. Зробити своє життя хоча б трохи комфортнішим вважають нераціональним бо чекати на повернення додому. В результаті відкладають не лише своє єдине життя, а й мінімальний комфорт.
Безліч людей, які стикнулися із війною — безробітні. Вони навіть не намагаються адаптуватися у новій громаді, куди переїхали або у новій реальності. Більшість не шукають роботу, бо «…іі немає зараз, можливо після війни щось буде». А на питання: « де ви вже були і хто вам відмовив?» часто чую, що спроб щось знайти не було. Навіть в обпаленій війною Херсонщині, яка живе в об’єктиві прицілу багато чого працює. Це означає, що робота є!
Скільки ви готові чекати ідеального моменту?
Моя інша знайома вже два роки живе у новому місті і не знайомиться. Бо і «не хочу я нікого бачити і товаришувати» і «…не час зараз знайомитися».
А донька моєї колежанки розповідає, що всі гроші віддає на донати. І жодного разу за ці три роки нічого собі не купила. Ось тільки чогось хворіє частіше, ніж зазвичай. Можливо так організм «добирає» увагу та піклування, вкладаючи її у лікарню. Бо якщо сама собі не купує, то родичі та знайомі, намагаючись її розрадити балують і смаколиками і подаруночками.
Сьогодні запросила подругу на каву. Скучила, «сто років» не бачилися. А натомість почула, «як можна насолоджуватися життям і пити каву, коли війна? Ще нап’ємося напоїв смачних після…»
Ми можемо роками, десятиріччями чекати ідеального моменту. Нам здається, що майбутнє буде якимось ідеальним. І всі наші надіє відсуваються у ефімерне майбутнє. Самі ж живемо у напруженні, бо чогось вирішили, що варто потерпіти. І багато маленьких, але важливих радощів сьогодення проходять повз нас непоміченими.
Хтось із вас має впевненість, що «чарівне» майбутнє настане? Хтось переконаний і може перевірити, що буде саме так? Я шуткую, що у Всесвіту свої плани і йому начхати на наші плани.
Мріяти і діяти
Мріяти сто відсотково потрібно! Проте бути пасивним мрійником – це упускати свої ж роки. Треба ще і діяти!
Племінник каже мені про те, що в мене цікаве життя попри війну. Я сама роблю його таким. Колись я сказала собі, що не буду відмовлятися від можливостей, якщо вони сприяють моїм мріям і досягненню цілей. Розчаровуватися і постійно чекати дива – не моя історія. Я сама і авторка і виконавиця свого щастя!
За нижче зазначеною шкалою я відношуся до першої категорії людей А всього їх три:
1. З ресурсною психікою. Вони мають сили продовжити життя навіть попри війну.
2. Ті, хто затримався в проміжній фазі. Вони ніби хочуть продовжувати життя, але щось постійно їх зупиняє та повертає на декілька кроків назад. Вони чсато відчувають сильне почуття вини.
3. Люди, які залишилися наче у перший день війни. Зазвичай саме вони агресивно реагують на бажання інших жити далі. Вони не сплять, не їдять, постійно читають новини та забороняють собі будь-які задоволення.
Проблема останніх може цілком може бути фізіологічна – порушення нейромедіаторів мозку. І головне тут вчасно звернутися до сімейного лікаря чи психіатра.
Шлях до вигорання
Ще буває по-іншому. Ви спостерігали, коли все життя люди працюють на трьох роботах, не іздять у відпустку, не ходять у кафе та ресторани, не купують «…різний непотріб…»: книги, коньки, білет на концерт, смішні шкарпетки зі смайлами. І все це заради будівництва будинку. Вони мчали до своєї мети, що само по собі - прекрасно. Але «забили» на здоров’я, спілкування з близькими, розваги, задоволення, романтику, відпочинок. Поклали всі сили, час, енергію на те, щоб «переломний момент» швидше настав. І ось в 45 років омріяний будинок прийняв їх у свої стіни. А через тиждень – від нього залишилася тільки горстка попелу від ракетного удару. І жодних яскравих загальних спогадів на родину, які б «гріли душу».
Настільні ігри — один із способів провести весело час
Перекоси в якійсь один бік, жертви одними сферам життя заради інших – це завжди погана стратегія. Так можна вигоріти, захворіти, залишитися самотнім, нещасним.
Як дозволити собі покращити життя?
Гарна новина у тому, що звичку жити «потім» можна змінити!
Якщо ви виховувалися у фразах «Спочатку закінчи школу, а потім - гульки», «Ось закінчиш університет, тоді і одружуватися можна і взагалі робити, що захочеш», «Ти знайди роботу, тоді і будеш купувати різні дрібнички на свої кровні» - ідіть у терапію до психотерапевта. Синдром відкладеного життя звісно це не психічне або психологічне порушення. Практика показує, що наявність його викликає депресію, неврози, апатію і т.п. І психотерапія – це шлях до покращення якості свого життя.
Жінка читає книгу
Не варто чекати вихідних, щоб відпочити з книгою, закутавшись у теплий плід. Вже сьогодні є нагода подарувати собі пів години занурення у сюжет, бо душа просить.
Не обов’язково чекати «минулого життя», тим паче що його вже ніколи не буде у тому вигляді, якому ви пам’ятаєте, щоб зустрітися із друзями чи кумами. Запросіть їх сьогодні. На вечерю, прогулянку чи зустріч на «нейтральній» території в чужому місті, щоб разом відкрити його для себе.
Навчіться кайфувати від кожного рутинного дня, шукаючи позитивні моменти, які вас радують чи відгукуються у душі. Осіннє листя завтра обсиплеться, а у вас ще немає фото з жовтими яскравими вістниками різнобарвної осіні.
Не відмовляйте собі в задоволенні купити каву, якщо ви «кавоман». Можна з автомату. А якщо дозволяє бюджет – у роскошному ресторані. Бо ви достойні жити на повну!
Даруйте собі подарунки без приводу. І щодня створюйте спогади. Щоб через тиждень, або через пару років ти міг «дістати» із серця ті почуття, які утворилися від задоволення в моменті.
