У 13 років залишилася сиротою, а у 17 — пережила окупацію та депортацію до Криму. Валерія Сидорова з Нової Каховки сама вирвалася на територію вільної України, а потім дві години йшла замінованим полем. Пережити так її травмувало, що почувши російську мову, дівчина панікує.
Про поневіряння українки у так званому російському таборі та як тепер змінилося життя Валерії розповіли на Громадському радіо .
Валерія нині — спокійна та усмішкована. Вона із задоволенням розповідає про майбутню професію, знайомить із домашніми улюбленцями. Але воліє не згадувати, як побачила триколор над Каховською ГЕС та потрапила до російського «табіру». Щоразу, занурюючись у спогади, дівчина довго приходити до тями. Тож разом із опікункою Ольгою вони вирішили, що травмуючі події переповідатиме жінка.
Окупанти у Новій Каховці. Початок березня 2022 року
Шукали їжу та стояли в очередях
Опікунка Валерії Ольга Тимченко працює у благодійному фонді, що допомагає дітям, які потерпіли внаслідок війни. Так із Валерією і познайомилися. Лєра та її хлопець Максим, розповідає жінка, з перших днів великої війни потрапили до окупації.
«Вони прокинулися і побачили російські танки з Z-ками, вооружених людей, військову техніку, їх було дуже багато, їх ніхто не спинив, бо саме наші війська були відведені за кілька днів до цього. І вони наодинці взагалі із цим залишилися. Дівчина гарна, неповнолітня серед цих усіх бурятів, росіян, чеченців», — каже Ольга Тимченко.
Черга у Новій Каховці до супермаркету "Симпатик". Март 2022 року
Валерія з Максимом змушені були виживати у цих умовах.
«Вони шукали їжу, вони займали якісь безкінечні черги, не було можливості купити ліки, все закінчилося. Постійно були обстріляні. І в якийсь момент вона просто перестала сховатися від них. Вона перестала відчувати. У неї постійно був у вухах цей дзвін. І, слава Богу, що був там Макс і він її відтягував, ховав, розраджував. Він її годував, бо вона не могла їсти», — ділиться опікунка Валерії.
Перебування в російському таборі
Потім Валерію депортували до Криму. Дівчина із страхом згадує про перебування у російському «таборі». Там нашими дітьми ніхто не опікувався. Вони були погано вдягнені, брудні та хворі. Але найважче було морально: українців упевнювали, що України не існує. Все це – територія Росії. Що як Голодомор і Чорнобильська трагедія — вигадка, а Голокост — роздута історія. Тих, хто відмовлявся слухатися, відвозили на підвал. Із ризиком для життя Лєра вирішила виїжджати.
Про сої поневіряння Валерія розповідає на громадських заходах
«Вона вступила онлайн до медичного коледжу в Одесі. І, знаючи, що в ній є це місце, є гуртожиток, домовилася зі своєю опікункою, яка там там залишилася на тій території, що вона сама поїде. І та її відпустила. І від Лєра зібрала документи, якісь гроші взяла, знайшла перевізника просто в інтернеті та поїхала на цьому автобусі сама дитина, цілий день. З Генічеська вони стартували», - розповідає Ольга Тимченко.
Кілька разів дівчина проходила фільтрацію. Але їй вдалося переконати російських прикордонників, що їде лише забрати документи. І вони її пропустили. Потім дві години йшла з сумками через заміновану нейтральну зону. А коли побачила українське прапор та військових — заплакала.
Жили у глиняній хаті
Ніні Лєра навчатиметься у медичному коледжі. Максим профільну освіту здобуде наступного року. Поки вони не обтяжені дорослими клопотами, Ольга хоче їм дати хоча б пару років детства.
Улітку сім'я проводила годину біля селища Петрове на Кіровоградщині. Тут вони відпочивали від столичної метушні. Жили у глиняній хаті Оліної бабусі, яку жінка відреставрувала. Тепер в шутку вони називають це житло інста-хата, — розповідає Валерія Сидорова.
Ольга і Валерія у селі
«Тут дуже затишно. Атмосфера така: місце сили, як Оля каже, але це, так, відчувається. Ну, ще тут приємно, що нема місту », – каже Валерія.
Боїться грому та молнии — це нагадує про вибухи
