Валентин Полянський – морський піхотинець із Херсонщини, який пройшов пекло Маріуполя, пережив приниження, тортури й три роки в полоні. Сьогодні він знову вдома, вчиться бути батьком для маленької донечки Мирослави і коханим чоловіком для дружини Тетяни, які так сильно боролися за його повернення.
Своєю історією незламності захисник поділився з"Херсон плюс".
Мріяв стати гідним захисником України
Морпіх родом із села Правдине, що у Білозерській громаді. Його разом із молодшим братом виховувала спочатку бабуся, а потім тітка. Після дев’ятого класу хлопець здобував освіту в професійному училищі сервісу та дизайну — став кравцем-закрійником. Із його слів, уперше про військову службу замислився у 2021 році — самостійно вирішив підписати контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти.
«Я розумів, що після завершення навчання мене 100% відправлять на строкову службу, але в цьому не бачив для себе перспективи. Тому вирішив, щоб не гаяти півтора року, виконуючи незрозумілі накази, краще одразу долучитися до професійної бригади. Я хотів їздити на полігони, вправно поводитися зі зброєю, бути справжнім військовим з навичками. Тітка мене підтримала. Щоправда, спершу довелося приховати від неї, що попереду будуть ротації в зону бойових дій», — згадує боєць.
Навчання, злагодження на полігоні в Олешках — і вже в грудні 2021 року перша ротація до Маріуполя, де нашому земляку запропонували посаду сержанта матеріального забезпечення в підрозділі зв’язку. Валентин згадує: все йшло за планом, аж поки напередодні 16 лютого командування не почало викликати всіх військових з відпусток. Тоді він разом із побратимами зрозуміли — плани Росії про наступ не були черговими порожніми балачками.
«Я пам’ятаю кожну секунду 24 лютого 2022 року. Напередодні командир польового зв’язку дав наказ виїхати в переносний пункт управління й налагодити там обладнання. Впоравшись із завданням, ми відпочивали — і серед ночі почався масовий обстріл. Тут я й зрозумів, що почався наступ, але не думав, що настільки масштабний. Коли вдалося зібратися з командуванням, відкрив новини — побачив, що вже окупують Київщину, Херсонщину, Харківщину. Росіяни знищували все — аеропорти, військові частини, житлові будинки», — каже морпіх.
У перші ж години в бригаді розподілили обов’язки. Захисник перебував у тиловому, а не бойовому підрозділі. Його завданням було забезпечення бункера — продукти, вода, медикаменти. Через зруйновані комунікації воду доводилося набирати в джерелах. Під час одного такого виїзду потрапив під обстріл і втратив слух на ліве вухо.
Пекло полону довжиною в три роки
11 квітня 2022 року Валентин разом із побратимами спробували вийти з Маріуполя — прорватися через російські блокпости. Старий автобус — усе, що в них залишилося. Проте і ця, й інші спроби виявилися марними.
«Прорив не вдався. Залишалося два шляхи — прямувати на завод «Азовсталь» чи здаватися в полон. Я розумів: залишатися в Маріуполі небезпечно, рано чи пізно можна загинути. Тому обрав варіант — здатися. Тоді думав, що це єдиний шанс вижити. Вірив, що за кілька місяців нас повернуть в Україну. Якби ж я знав, яке пекло на мене чекає…»
Після Маріуполя — колонії в Оленівці, Волгоградській та Володимирській області й Мордовії. За три роки у російському ярмі Валентин Полянський побачив, почув і відчув чимало.
«У нас одразу забрали телефони, навушники, документи — навіть берці, замінивши на гумові чоботи. Всіх підстригли й дали можливість прийняти душ під крижаною водою — на кілька секунд. Проте справжній жах був у колонії в Мордовії: стоячий режим 16 годин на добу, спів гімну окупантів сім разів, тиша в камерах, а за порушення — побиття. Годували більш-менш нормально, але порції — менші, ніж у кота. Гаряча вода — рідкість. Перед і після купання нас били електрошокерами», – додає захисник.
Росіяни намагалися вибити фейкові зізнання, лякали тим, що Україна про них забула.
«Постійно казали, що України не існує, що нас ніхто не чекає. Враховуючи те, що полонені ізольовані від світу, не мають жодної інформації, то останні два роки я вже мав сумніви, що колись буду вільним…»
Дочекаємося вдома…
Весь цей час у рідній Україні за Валентина боролася його цивільна дружина Тетяна та маленька донечка Мирослава. Вони з прапорами ходили вулицями Києва, відвідували заходи та шоу — аби вкотре нагадати про свого захисника.
«Четвертий рік без тебе. Рік болю, надії, молитви… Ми з донечкою чекаємо тебе щодня. Вона вже велика, але для неї ти — герой з казки, який обов’язково повернеться. Вона тримає твої фото, питає про тебе. Я завжди кажу: тато тебе любить, він обов’язково повернеться. Російський полон і катування не можуть зламати твоєї сили духу. Ми це знаємо. Світ має знати: українські герої — не лише на фронті. Вони — в катівнях, у полоні, в очах дітей, які чекають», – розповідає Тетяна.
Їм навіть вдалося поговорити — дев’ять хвилин по відеозв’язку, що стали найщасливішими за роки полону. Це організували волонтери.
«До полону ми з Тетяною зустрічались недовго, але я одразу зрозумів: це моя доля. Ми хотіли укласти шлюб, я знав, що вона вагітна… але не встигли. Я дуже хотів донечку. У полоні мені навіть снився сон, що ми з Тетяною веземо рожевий візочок. А коли у лютому 2025-го вдалося побачити дівчаток — я був неймовірно щасливий. Донька так схожа на мене… Ці кілька хвилин дали сили триматися далі», — розповідає військовий.
Невже я вдома…
18 квітня 2025 року уродженцю села Правдине наказали переодягтися, сфотографуватися й сказати на камеру, що претензій до Росії не має. Таке вже було — під час перевезень. Але цього разу все було інакше…
«Нас везли автівкою та літаком — із зав’язаними руками й очима. Ні їжі, ні води, тільки кілька порожніх бутлів для потреб. Вже не знав, чого очікувати… Аж раптом нас вивели, почали розв’язувати — і я побачив два автобуси. Тоді остаточно зрозумів: нарешті додому», – каже Валентин.
Найбільше його розчулила зустріч на Чернігівщині — з прапорами, кульками, усмішками й сльозами радості.
«У той момент я був готовий цілувати землю. Одразу подзвонив тітці, потім Тетяні. Ми плакали, раділи — інших емоцій не було».
Тепер захисник поруч зі своєю родиною. Каже, Мирослава — його копія: активна, непосидюча, допитлива. Він намагається надолужити втрачене й вже офіційно — з квітами та обручкою — зробив цивільній дружині пропозицію руки й серця.
«Я по-іншому дивлюся на життя. Мріяв повернутися — і ось я тут. Дуже хочу бути хорошим батьком, бачити, як росте моя донька. Хочу просто жити — вдихати повітря, пити каву з дружиною, гуляти з Мирославою», — додає морпіх.
Він не виключає, що ще може повернутися на фронт, але Тетяна просить залишитися з родиною і разом виховувати донечку.
«Три роки у російському полоні довели мені, що я набагато сильніший, ніж здавалося. Чи було важко? Безумовно, адже щодня ти маєш пройти через ворожі тортури. Я забув, що таке повноцінний сон, нормальна їжа. Інколи навіть не вірив, що колись повернусь додому і обійму рідних. За цей час я переосмислив усе своє життя, свої вчинки», – говорить наш земляк.
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова аховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
