1 серпня відзначається день пам'яті самобутнього новокаховського поета Анатолія Бахути (1939-1990). До війни щороку в садибі-музеї поета вшановували його пам'ять і називали лауреатів міської премії його імені.
Він народився у Києві, але більша частина його життя пройшла у Новій Каховці. Бахута увійшов у літературу у 1960-і роки. Саме тоді почали публікуватися його вірші в обласній та республіканській періодиці. Тоді ж він підготував рукописи своїх трьох головних книг — “Дань”, “Сталеві бризки” і антивоєнної поеми “Ми — діти людей”. Вони будуть видані його друзями тільки через десятиліття, коли автора не буде на цьому світі.
Живу не в світі, а в глуші,
Де миле все мені до сліз,
Де буйство розуму й душі —
Такий же злочин, як і скрізь.
Так, творчість поетів-шістдесятників для радянського режиму була злочином. Тому з ними часто жорстоко розправлялися. “Поетів убивають, як биків”, - зауважив Анатолій Павлович в одному зі своїх пізніших віршів. Він уцілів, мабуть, саме тому, що жив у глушині, а не в столиці.
Він теж відчув на собі лещата режиму. Його виганяли з роботи, звинувачували у націоналізмі, не друкували книги, "розбирали" на профспілкових зборах... Він мав безліч недругів і заздрісників, не мирився з несправедливістю, тяжко переживав свою самотність.
Його мати померла, коли йому ще не було й сорока років. А в 46 втратив батька, про що написав пронизливого вірша.
Заплакали високі сурми,
У душу вдарили громи.
І батько, вдягнений у думи
Поплив із хати над людьми.
Остання із близьких людина.
Ще поруч — тут і вже десь — там.
І в сорок шість я знов дитина.
Але тепер я сирота.
Нічого тут не можна втямить.
Нічого не вернуть назад.
Як тяжко прожили життя ми.
А смерть — важучіша стократ.
Після цього Анатолій прожив недовго — всього п'ять років. А вже через два роки у невеликій хатині в передмісті Нової Каховки відкрився його літературний музей. Саме в цих стінах він написав левову частку своїх поезій та поем.
Мчаться коні. Табуном.
Зовсім поруч. Під вікном.
Кожен коничок такий,
Що й Чумацький Шлях — вузький.
Коні — справжні. Коні — ті.
З-під копит — лиш пил світів.
Коні мчать, і мчать, і мчать —
Як у м’язи вдітий час.
Так немислимо летять —
Ніби пісня про життя.
А між нами так давно —
Це невибите вікно.
Він гідно прожив життя Поета. Відкривав нові сенси і творив оригінальні художні засоби. Та найкращі вірші опубліковані лише після смерті. Ну і жодну зі своїх книг він так і не потримав у руках... Хоча про свою долю залишив чимало поетичних рядків.
Гори, моя пекельна душе,
Моє найближче зі світил.
Усім теплом своїх зворушень,
Усім шаленством самоти.
Ми скрізь — порушники законів.
Ми скрізь — вигнанники світів.
Повік не буть нам на іконі,
Хоча насправді ми — святі.
Гори, гори, мій виклик чуду.
А випалиш усю себе,
тут на твоїй могилі будуть
палать жаринки цих небес.
Анатолій Павлович понад усе любив Україну - свою рідну землю. І не раз у свлїх вірщах рисав про свою любов до неї. Іноді із захопленням, іноді - зі смутком. Але завжди з відчуттям своє причетності до Батьківщини, туги за її трагічну долю і впевненості в її духовне відродження..
Можливо, я кого й задіну,
Коли на людях обніму
Свою нещасну Україну,
Свою сумну глухоніму.
Не розлучай нас, друже-враже,
Не ріж незримих наших уз.
Вона щось хоче, та не скаже.
А я сказав би, та боюсь.
Лиш вірю, що й царі, й пігмеї,
Якщо не зараз, то пізніш,
Алн на мене і на неї
Піднімуть очі, а не ніж.
У якому стані тепер музей і могила поета, ми не знаємо. Бо там нині порядкують чужинці. Тому нам залишається берегти пам'ять про Поета і сподіватися, що його рукописи і архіви вціліють. Вони не повинні згоріти.
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова аховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
