Останнє фото свого будинку на Острові в Херсоні Жанна Нікіфорчук бачила пів року тому. Тоді до чату мешканців будинку ще заходили сусіди, які залишалися в місті. Люди надсилали світлини, ділилися новинами, запитували одне одного: «Як ти?». Так підтримували зв’язок і відчуття, що вони досі поруч.
Тепер у чаті майже нікого не залишилося.
Після підриву Каховської ГЕС перший поверх будинку затопило. Потім почалися ворожі обстріли. Якийсь час знайомі ще зашивали вибиті вікна, але сьогодні туди майже ніхто не навідується.
— Острів замінований. Волонтери ще їздять, але людей там практично немає.
Сама Жанна вже понад три роки живе у Хмельницькому. Викладає вокал у Білозерській школі мистецтв онлайн, виховує сина Марка, займається спортом. Та хоч би як складалося нове життя, всі сімейні розмови зрештою повертаються до одного місця на землі.
До Херсона. До Острова. До дому.
«Я не була дитиною, яка постійно співає»
Любов до музики в родині з’явилася задовго до народження Жанни.
Її мама Наталя свого часу закінчила музучилище і режисерський факультет училища культури. Вона чудово грає на фортепіано та віолончелі, і навіть після вимушеного переїзду не залишила творчість. Сьогодні жінка працює у будинку культури в селі Троєщина на Хмельниччині, де створила духовий оркестр.
— Я завжди захоплювалася мамою. Вона дуже творча людина. Напевно, любов до музики передалася саме від неї.
Втім, сама Жанна в дитинстві про співочу кар’єру не мріяла.
— Я не була тією дитиною, яка постійно співає. Навпаки, розспівалася вже в училищі. Там і полюбила вокал.
Згодом Жанна закінчила училище культури за спеціальністю «хормейстер», а пізніше — Херсонський державний університет, де здобула ще дві кваліфікації: вчителя початкових класів і логопеда. А після навчання влаштувалася до Білозерської школи мистецтв.
Голос у Жанни — другий альт. Проте сама вона переконана: її головне покликання не сцена.
— Співати я люблю, але найбільше люблю навчати дітей.
Спочатку Жанна керувала хором, а далі почала працювати з учнями індивідуально. Саме викладання стало справою її життя.
«Мої чудові зірочки»
До повномасштабної війни викладач вокалу Жанна Юріївна займалася з десятьма учнями. Про них вона говорить так тепло, ніби розлуки й не було, а сама учителька досі чекає своїх вихованців у класі Білозерської школи мистецтв.
— Мої чудові зірочки… Тіна Шепель, яка зараз живе у Вінницькій області. Альона Кулініч… Вона і на саксофоні грала, і на акордеоні, і вокалом займалася. Зараз мешкає за кордоном, але я знаю, що й там продовжує музичну справу. А для вчителя це найбільша радість, — розповідає викладач.
До війни життя Жанни мало свій звичний ритм.
Разом із чоловіком Анатолієм вони жили на Острові, неподалік Гідропарку в Херсоні. Там народився їхній син Марк, якому сьогодні майже тринадцять років.
Жанна постійно викладала у Білозерській школі мистецтв, а чоловік працював зубним техніком. Колись у Херсоні жили і її батьки, та згодом вони придбали будинок у Білозерці. На жаль, батько помер ще до повномасштабної війни.
Робота, репетиції, конкурси, концерти, поїздки до Білозерки, фітнес — усе було зрозумілим, звичним і розпланованим.
Але 24 лютого 2022 року цей ритм обірвався.
«Я заварила собі каву»
Початок великої війни, як і мільйони українців, Жанна пам’ятає до найменших деталей.
— Зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Я подивилася у вікно. Люди ходили, наче нічого особливого не відбувалося. Я просто заварила собі каву…
Та дуже швидко почали телефонувати рідні.
Брат Кирило, який працював у будинку культури в Білозерці, наполягав: потрібно зібрати речі, продукти й негайно їхати до мами. Так родина опинилася у Білозерці.
Невдовзі Жанна з чоловіком і сином повернулися до Херсона. А далі вони поїхали до Голої Пристані, де жила мати чоловіка. Їм здавалося, що там трішки тихіше, втім скоро зрозуміли: життя в окупації стає дедалі небезпечнішим.
«В окупації я дізналася, на що здатна»
Саме там Жанна отримала дзвінок від людини, яку вважала своїм колегою.
— У нас був чудовий колектив. Але потім виявилося, що один із працівників одразу перейшов на бік окупантів.
Йдеться про завуча школи.
— Він подзвонив і наче наказуючи, сказав: «Швидше приймай правильну позицію, а якщо не погодишся, то й звільнити можуть!» Навіть допомогу від орків пропонував – 10 тисяч рублів… Я відповіла: «Ні, мені це не протрібно!» Він засміявся. Зухвало так засміявся. Ну добре, мовляв, подивимося! — пригадує Жанна.
Під час окупації у вчорашнього учителя вокалу виникла цікава ідея, яку рідні прийняли не одразу.
— Моя свекруха дуже гарно готує. Особливо їй вдається випічка. От я їй і запропонувала: давайте будемо разом пекти пиріжки, а я продаватиму! Спочатку трохи соромилася. Дивувалася сама собі. Ще вчора викладала вокал, готувала дітей до конкурсів, а сьогодні стою і пропоную людям пиріжки. Але справа пішла. І, чесно кажучи, саме вона допомогла нам вижити.
Жанна щиро зізнається, що завдяки реаліям виживання в окупації вона дізналася, на що здатна. І зрозуміла: змінювати своє життя не страшно!
Під автоматами
У Голій Пристані родина прожила близько пів року.
Попри небезпеку, час від часу вони навідувалися до Херсона. Човном переправлялися через Дніпро, щоб забрати речі з квартири.
— Хоча навколо було небезпечно, лунали вибухи, ми все одно потроху перевозили найнеобхідніше.
Жанна каже, що найстрашнішим в окупації було відчуття постійної присутності озброєних чужинців
— Ми були під автоматами. Слава Богу, нам нічого не зробили. Але коли чужі люди зі зброєю ходять по твоїй землі, заходять у дім із перевірками, перевертають усе твоє життя догори дриґом — це страшно. Дуже страшно.
Саме тому їй боляче було чути розмови про те, що нібито немає різниці, під яким прапором жити. Та й взагалі каже:
— Люди, які не були в окупації, просто не можуть до кінця зрозуміти, що це таке.
У листопаді 2022 року родина наважилася виїхати через Василівку.
Перед евакуацію вони чули історії про те, що на головному пропускному пункті орків у людей брали відбитки пальців і повертали назад, але все одно зважилися на дорогу.
— Дорогу закривали. Ніхто не вірив, що у нас вийде, але Господь провів! – каже жінка.
Разом із Жанною, чоловіком та сином їхали свекруха, яку вона довго вмовляла залишити дім. Спочатку всі вирушили до мами Жанни, яка на той час уже облаштувалася в селі на Хмельниччині. А згодом переїхали до Хмельницького, де жила кума родини — хрещена мама Марка.
«Ти не розумієш, де ти і для чого ти тут»
Перші місяці на новому місці Жанна згадує як час гострої туги за домом, розгубленості й постійного внутрішнього очікування повернення.
— Було якесь відчуття підвішеності. Ти не розумієш, де ти і для чого ти тут. Дуже хотілося додому. Два роки тому я вже навіть збиралася повертатися. Тоді здавалося, що в Херсоні можна жити. Але потім обстріли посилилися, і ми все-таки залишилися.
Попри власні переживання, потрібно було будувати нове життя. Жанна продовжувала працювати онлайн. Чоловік певний час залишався без роботи.
Першим до нової реальності звик син Марк.
— Він одразу пішов до місцевої школи. Діти його прийняли добре. Знайшлися друзі, були екскурсії, спілкування.
Втім, іноді хлопчик усе ж чув запитання, які боляче різали слух:
— А навіщо ти сюди приїхав?
Саме після переїзду родина остаточно перейшла на українську мову.
Згодом роботу знайшов і чоловік. Сьогодні Анатолій працює зубним техніком у місцевій стоматології.
Все наче добре, але трапляється, люди говорять слова, які ранять серце.
— Толі якось сказали: «Чого наші хлопці мають за вас гинути?» Це було дуже боляче чути. Ми ж працюємо, платимо податки, допомагаємо військовим. У чому ж винні?!
Учні з «обпаленими душами»
Сьогодні у Жанни шість учнів. Вони живуть у різних куточках України, а уроки відбуваються через екран комп’ютера.
— До війни ми з дітьми їздили на конкурси, виступали, перемагали. Це було зовсім інше життя. А зараз між нами стіна — інтернет. Ти не можеш повністю почути голос, не можеш відчути дитину так, як у класі.
Втім, найбільше змінилися навіть не уроки. Змінилися самі діти.
— Вони всі були в окупації. Вони стільки пережили. І стали зовсім дорослими. Я бачу це по своєму синові. У них уже не дитячі очі. У них обпалені душі.
Жанна каже, що ще до війни її кабінет часто ставав не лише місцем для занять вокалом. Іноді він був острівцем довіри.
Вона переконана: хороший викладач має чути не лише голос. Він має чути саму дитину. Тому й сьогодні намагається залишатися для своїх учнів не лише вчителькою вокалу, а й людиною, якій можна довіритися.
«Ми просто звикли»
За роки життя у Хмельницькому родина навчилася жити по-новому.
Жанна ще більше занурилася у спорт. Тренування стали не просто способом тримати форму, а частиною щоденного ритму.
Та коли її питають, чи відчуває вона Хмельницький домом, відповідає одразу:
— Ні. Вдома я почуваюся у Херсоні.
Так, в Хмельницькому, каже, безпечніше і тихіше. Усе вже знайоме, вибудуване, зрозуміле.
— Але це не дім. Ми просто звикли, — додає Жанна.
«Усі наші розмови повертаються до Херсона»
Вона зізнається, що найбільше сумує за ритмом життя, який колись здавався звичайним. Ранкові тренування. Дорога до Білозерки. Уроки, конкурси, виступи. І учні, з якими все було живе й відчутне.
— Я пам’ятаю, як після тренування їхала на роботу — п’ятнадцять кілометрів до Білозерки. Академконцерти, конкурси, виступи… У нас була традиція: наприкінці року я купувала торт, чай, і ми робили маленький випускний. Це все було таке рідне, тільки наше…
Сьогодні ці спогади повертаються у кожній розмові.
— Ми постійно говоримо про наш Острів. Про Білозерку. Про море — Скадовськ, Залізний Порт. Про Гідропарк… Про мій маленький улюблений Херсончик. Він дуже дорогий серцю.
У Херсоні досі залишаються близькі люди — кума Оксана, викладачка вокалу Олена Миколаївна, друзі. Тому зв’язок із містом не обривається. Попри відстань. Попри роки. Попри війну.
Ірина Квітка
Світлини з архіву Жання Нікіфорчук
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
