До 2014 року в Україні функціонувала жорстко централізована політична система з дуалізмом виконавчої гілки влади та нечітким розподілом обов’язків на місцевому рівні. У рамках цієї системи «переможець отримував усе». Децентралізація, що триває з 2014 року, ставить на меті зменшити вплив центральної влади й передати відповідальність за повсякденні питання життя громадян обраній місцевій владі. Це має зробити більш відповідальними не лише місцевих чиновників, але й громадян, і таким чином сприяти демократичному розвитку України.
Про те, які зміни потрібні політичній системі України, розмірковує науковий редактор VoxUkraine, дослідник Київської школи економіки Ілона Сологуб.
За 23 роки свого існування записаний у Конституції розподіл влади між президентом та парламентом змінювався тричі. Одразу після ухвалення у 1996 році Конституція надавала майже необмежену владу президенту; у 2004 Конституцію було змінено, і майже вся влада відійшла парламенту. У 2010 Конституційний суд скасував ці зміни за поданням тодішнього президента Віктора Януковича. У 2014, після Революції гідності, зміни знову набули чинності.
Наразі основним джерелом влади в країні є парламент, який призначає прем’єр-міністра, майже усіх членів Кабміну, а також затверджує подані президентом кандидатури на позиції міністра закордонних справ та міністра оборони. Рада також погоджує ряд інших призначень (генеральний прокурор, голова СБУ, голова НБУ тощо). Втім, щоб скористатися цією владою, парламенту потрібно мінімум 226 голосів. До 2019 року жодна партія не мала стільки голосів, що породжувало потребу у формуванні коаліції. Пошук парламентських компромісів уповільнював ухвалення законів – як прогресивних, так і шкідливих.
Виборча система
Ширші повноваження парламенту підвищують важливість дизайну виборчої системи. В Україні протягом довгого часу функціонувала змішана система, за якої половина парламенту обирається за партійними списками, а інша половина – в одномандатних округах (хоча Україна експериментувала як із повністю пропорційною, так і з повністю мажоритарною системами).
Оскільки наші партії згуртовані навколо лідерів, а не навколо ідей чи цінностей, обидва компоненти виборчої системи мають серйозні вади:
- Партійні лідери можуть «продавати» місця у списках – за гроші чи за лояльність.
- В одномандатних округах вищі шанси на виграш мають кандидати з більшим фінансовим ресурсом (хоча останні вибори показали, що з цього правила бувають і винятки).
- В одномандатних округах багато голосів «пропадає», тому виграти можуть кандидати, які мають підтримку меншості.
Система відкритих списків, ухвалена у липні 2019 року, має прибрати ці недоліки – підвищити репрезентативність, мотивувати до створення ідеологічних партій, а також дозволити місцевим лідерам виходити на національний рівень під брендом певних політичних партій. Щоправда, президент заветував новий Виборчий кодекс. І навіть після вступу його в дію впровадження нової системи відбудеться лише наприкінці 2024 року, тому наступні вибори проходитимуть ще за чинною системою.
Дуалізм виконавчої влади
Президент призначає голів місцевих адміністрацій, кандидатури яких подає Кабмін. Голови місцевих адміністрацій підпорядковуються і президентові, і Кабінету міністрів. Цей закріплений у Конституції дуалізм виконавчої влади створює потенціал для конфліктів між президентом та прем’єром. Він обмежує контроль Кабміну над виконавчою гілкою, таким чином підриваючи його здатність впроваджувати свою політику. Проект змін до Конституції, що розглядався у 2015 році в рамках реформи децентралізації, не зміг би вирішити цю проблему. Втім, парламент не проголосував за цей законопроект через наявність у тексті пункту про особливий статус Донбасу.
Децентралізація
Децентралізація, розпочата у 2014 році, є, мабуть, найважливішою зі структурних реформ. Також, вона популярна серед виборців. До реформи в Україні існувало чотири адміністративні рівні: село/район міста – район чи місто – область – країна. Багато сіл були надто малі, щоб надавати своїм мешканцям якісні публічні послуги. Реформа децентралізації передбачає створення Об’єднаних територіальних громад (ОТГ), які отримають для цих потреб значні бюджети. Цільовий мінімум населення ОТГ – 10 000 осіб. Станом на серпень 2019 року ОТГ покривали 40% території України, у них проживало майже 30% населення. 4330 менших громад було об’єднано в ОТГ, ще 6331 мають увійти до реформи.
Щоб заохотити до добровільного об’єднання громад, новоствореним ОТГ надали фіскальні стимули – 60% податку на доходи фізичних осіб та 10% податку на прибуток лишаються в громаді, окрім того вони отримують з держбюджету субсидії та субвенції на розвиток інфраструктури. ОТГ мають право самостійно визначати ставки податків на нерухомість та землю у встановлених межах. Водночас значно зросла відповідальність місцевої влади за повсякденне життя громадян – адже місцеві органи влади розподіляють медичну та освітню субвенції, інфраструктурні кошти тощо. Важливою складовою цього процесу була передача Міністерством юстиції низки реєстраційних послуг місцевій владі та приватним нотаріусам. Тому тепер ОТГ можуть конкурувати одна з одною за допомогою якості послуг та створеного ними інвестиційного клімату.
VoxConnector – для NovaKahovka.City
Ця публікація здійснюється за програмою підтримки VoxUkraine регіональних ЗМІ України.
