Журналіст Оксана Гунько поділилася своїми враженнями життя в окупації у блозі:
-Ти чого трубку не береш? - налітає на мене подруга з Ужгорода. - Я тут такого вже надумала, трохи не посивіла, лякаєш мене! - Вона щойно додзвонилась після двох днів мого мовчання, із-за відсутності мобільного зв'язку та інтернету.
Якось ще можна налаштувати через Lifecell, але не у всіх моделі підтримують.
В окупації життя із протиріч. Начебто мирне життя. Але сьогодні знову чули вибухи. Та й в місті постійно зустрічаєш "їхніх". Дізнаюсь, що на УПТК роздавали російську гуманітарну допомогу. І дізнаюся, що дехто її продає.
На Козацьке відправили людей, а от посилки поки не передали. Коли? Можливо, з наступного тижня. Невідомо.
Вчора у парку було багато людей на прогулянці. Бо інформацію можна було передати в більшості усним словом.
Сподіваюся на краще. Але новини тривожні. Кожного дня спілкуємося з рідними, з друзями і родичами.
На днях двоюрідний брат передав привіт через рідного. Двоюрідні брати з Росії та Польщі. Є й сестри. І не все розуміють по ситуації в Україні. І вже немає бажання щось доводити. Один брат переїхав з Донеччини до Польщі, коли з'явилася ДНР. Вони і з жінкою розлучилися із-за різних політичних поглядів. Микола не захотів жити в ДНР. І нещодавно мені телефонував з Польщі, переживає як ми тут.
Як ми тут? Тримаємося!
Іноді я думаю, як наші бабусі жили під час війни без мобільних та інтернету? Як вони всю тугу цю носили в собі? Як багато вони пережили, і як оберігали нас від страшних подробиць. Хоча здається, ця інформація все ж таки передавалася, підсвідомо. Бо як тоді пояснити свої сни про війну у 19-20-річному віці?..
Ми стали ближчими один до одного. Навіть з тими, з ким раніше не було порозумінь. Зараз ми в одній ситуації.
*Записка від сина з мирного життя. Хто б міг подумати, що через кілька місяців вона буде сприйматися зовсім по-іншому.
Записка з сімейного архіву
