2 січня новокаховському поету Анатолію Бахуті виповнилося б 80 років. Та він прожив усього 51… Народився на Миколаївщині, а з 13 років ріс і жив у Новій Каховці. «Моя душа лиш тут ридає І усміхається лиш тут», – написав він в останні роки свого земного життя у вірші «Нова Каховка».
Знайомство з професором
– Я вдячний вам, що ви відкрили мені такого чудового поета як Анатолій Бахута, – ці слова у січні 2012 році мені сказав знаний в Україні і Європі літературознавець, професор і академік Микола Сулима. Ми сиділи у його кабінеті в Інституті літератури, а за вікном у глибоких снігах потопав Київ.
За місяць до того я підготував до друку свою книгу поезій «На вулиці генія». Не вистачало фахової передмови знаної людини. Один київський поет порадив мені звернутися до Миколи Сулими. Мовляв, авторитетнішого літературознавця в Україні нема.
Тож, набравшись сміливості, я поїхав в Інститут літератури і постукав у кабінет Миколи Матвійовича. Він сидів за столом, на якому були навалені папки, папери, книги…
Несподівана зачіпка
Вислухавши моє прохання, здивовано підвів очі:
– Та ви що! Ось бачите, що у мене на столі твориться? Оце все мені треба розгребти до Нового року.
Та й хто я був для нього? Невідомий автор, що приїхав до столиці з якоїсь Тмутаракані… Моє прізвище він, по всьому, чув уперше.
Після довгих умовлянь я попросив його хоча б одним оком глянути на мій набраний на комп’ютері рукопис книги.
– Ну давайте! – простягнув він руку.
Почав меланхолійно, без усякого інтересу перебирати аркуші. Зненацька зачепився за якийсь вірш. Потім другий, третій…
– Он як ви пишете, – сказав уголос. – Ну добре, залишайте. Я нічого не обіцяю… Ну може, може якось гляну.
А через місяць він зателефонував мені сам:
– Олександре, приїжджайте, передмова готова.
Відкриття поета
Я покинув усі справи в редакції «Газети по-українськи», де працював оглядачем, і рвонув до станції метро.
Микола Матвійович подав мені аркуш паперу з надрукованим текстом. Унизу стояв його розмашистий підпис.
Я з деяким хвилюванням почав читати. Усе було чудово. Подякувавши, дістав із кишені конверт з гонораром для професора.
– Та ну що ви! – замахав він руками. – Це ж вам ще стільки за друк треба заплатити! Я вдячний вам, що ви відкрили мені такого чудового поета як Анатолій Бахуту. Я ніколи про нього не чув. Думаю, що ж це за поет, якому присвячена ціла книга. Знайшов його вірші і статті про нього в інтернеті. Дійсно, прекрасний поет. Жаль, що так рано пішов із життя.
Анатолій Бахута біля Літнього театру в Новій Каховці
Історичні і творчі паралелі
Книгу «На вулицю генія» я роздав і подарував знаним київським письменникам. До речі, назва виникла від однойменного вірша. Але між ним і Бахутою пройшла невидима паралель: адже Анатолій Павлович жив у Новій Каховці на вулиці Шевченка – нашого національного генія. Тому така назва була цілком природною.
Нещодавно зателефонував голові приймальної комісії Національної спілки письменників України Петру Засенку. Треба було вирішити питання про прийом до спілки літератора з Каховки Віктора Михайлова. Його історичний роман «Останній бій Урус-шайтана» став переможцем престижного всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Я колись брав інтерв’ю у Петра Петровича про покійного класика української новелістики Григора Тютюнника – вони замолоду були друзями. Нагадав про цей випадок, коли працював у столичній «Газеті по-українськи» і в суворий зимовий день був у його квартирі на вул. Гончара. Але Засенко згадав мене по-іншому:
– А, це той, що з вулиці генія?
Мене це потішило. Якщо запам’ятали цю назву, то пам’ятають і Анатолія Бахуту. А нам треба його творчість нести далі – новим поколінням. Бо він – із когорти найзначніших постатей нашого краю у культурі.
Анатолій Бахута з колегами-журналістами
Анатолій БАХУТА
ВОСКРЕСЛИМ
Пробачте, великі, яких я не знав!
Занадто надійно сховали вас ниці.
Жили ми без вас. Реготала весна.
Мовчали світи і кричали столиці.
Як сумно було мені, друзі, без вас!
Так сумно, що іноді вив я на зорі.
І дивно, що я в самоті не погас
І в натовпі не утопивсь, як у морі.
Спасибі, що ви осміяли мій страх.
Безмежне спасибі і щастя – безкрає.
Ви доказ того, що й повержене в прах
У певні моменти таки оживає.
1989
