Учора на центральному вокзалі Варшави я побачила її оченята – очі дитини війни. І мене накрило. Англомовний волонтер, який сидів напроти неї, поки мама пішла за тарілкою їжі, спробував з нею поговорити. Але очі дитини, яка лежала в колясці, мали вираз тривоги та розгубленості. Вона не плакала, але дивилася на оточуючих з невимовним подивом і зовсім не посміхалася.
Коли підійшла мама та україномовний волонтер, молода жінка розплакалася на плечі волонтерки, поки розповідала свою історію.
Поряд, у кутку великої палатки, була імпровізована ігрова для дітей. На стінах намету розвішані дитячі малюнки, переважно жовто-блакитних кольорів. І багато людей за столами та лавками, які їли, мовчки або розповідаючи історії. Жінки, діти, літні чоловіки та підліток у візку. Модно одягнені українки, що невідомо коли були останній раз у перукаря, не дивляться у дзеркало, а скролять телефон відсутнім поглядом.
За палаткою, куди тягнуться українці з різних областей України, вирує життя польської столиці. Молодь, яка сміється і не знає, що її українським ровесникам вже довелося пережити. Такі самі студенти з Харкова живуть зараз у волонтерському центрі і не знають, коли вони повернуться додому. І такий же вираз очей, як і у тієї маленької дитини - розгубленість і тривога.
Одна моя знайома, яка зараз з дітьми у Турції, написала мені сьогодні: «У перші дні в безпеці дратували люди, які посміхалися...Вони нас не розуміють». Життя може змінитися за кілька хвилин.
Цей контраст, коли одні поляки активно допомагають, а інші продовжують жити своїм життям – впав нині в очі.
Оксана Гунько
Учора багато було очей і обіймів, зустрічей і прощань...
