Ветеранське життя. Зустрів на залізничному вокзалі Києва побратима із зони АТО. Він з 2014-го був в «Айдарі», потім підписав контракт та проходив службу в одному з підрозділів Сил спеціальних операцій. Відслужив і звільнився за станом здоров'я.
Я був на його весіллі. Але з родинним життям у нього не склалося. Те ж саме з роботою. Підвищене відчуття справедливості заважало в комунікаціях у цивільному житті. Зараз їде в «сіру зону» на Схід. Хлопці сформували неформальний загін ветеранів з досвідом бойових дій та пірнули в «партизанський рух».
Питаю про забезпечення. Втаємничено посміхається. Допомагають волонтери та доля. Більше деталей не розповів. Знаю брата, як досвідченого бійця. І?.. Скільки таких хлопців опинилося на роздоріжжі?
А ще двоє наших бійців уже два роки в СІЗО, чекають на суд. Збройний напад з летальним результатом. Віджимали бурштин у бариги. Поліція в їх гаражі виявила цілий арсенал зброї. Такі справи.
Реабілітація, комунікація, профанація. Війна не відпускає...
Від редакції. В історії військово-соціальної психіатрії є багато прикладів ветеранських синдромів – в'єтнамського, афганського, війни в Перській затоці. Але для країн НАТО все це стосувалося учасників бойових дій на території інших держав, солдатів-контрактників, професійних військових.
Український же донбаський синдром має свої особливості. Вони полягають у контингенті уражених – це не лише військові, а й добровольці та мобілізовані цивільні люди. За даними журналу «Новое время», кожен п'ятий воїн АТО приносить з собою до мирного життя психологічний розлад: від замкнутості і головних болів до спалахів агресії і пияцтва. Допомога таким людям в Україні майже не надається.
