«Одкровення колишнього російського десантника Павла Філатьєва спонукає до сумного висновку, що ми зупинили російського агресора скрізь, де були готові його зупинятиі. А ось Херсонщина, частина Харківщини, Запорізької, Донецької та Миколаївської областей опинилися в руках загарбників практично без бою. Принаймні без серйозного підготовленого опору».
Про це у своєму дописі на Фейсбук пише відомий український правник і волонтер Геннадій Друзенко. Він зауважує, що путінська Росія переконала не лише весь світ у своїй варварській могутності, а й саму себе. І стала заручником пропаганди.
На «Уралах» без гальм
Україна просто виявилася тією дитиною, яка продемонструвала всьому світу, що російський король насправді голий. Що російська могутність – це мильна бульбашка.
«Друга армія світу» хаотично атакувала Україну без чіткого плану операції, з виснаженим особовим складом на древніх УАЗах та «Уралах» без гальм. Це лише підтверджує цю здогадку: «Росія, що піднялася з колін», - насправді виявилась симулякром.
Але тоді постає питання, як цей голий король, цей симулякр сучасної армії спромігся захопити 20% української території?
Якщо вірити Філатьєву, непідготовленість та непрофесіоналізм росіян, що линули в Україну з Криму, робив їх ідеальною мішенню для ЗСУ, якби у нас на півдні було чим зустріти ворога.
Ідеальна мішень
За словами агресора, «огромная колонна, медленно ползущая по трассе вдоль Херсона, была идеальной мишенью для авиации и артиллерии». І таких пасажів на 150 сторінках споминів російського екс-десантника безліч.
Це спонукає до сумного висновку: ми зупинили російського агресора скрізь, де були готові його зупиняти – під Києвом, під Миколаєвом, в Харкові, на Сумщині та на Донбасі – скрізь, де ми його чекали й готувались. З того, що сили оборони України героїчно захищали, але вимушені були здати через надто вже кричущий дисбаланс сил, можна назвати тільки Маріуполь, та агломерацію Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ. Все.
Кляті питання
Херсонщина, частина Харківщини, Запорізької, Донецької та Миколаївської області опинились в руках загарбників фактично без бою. Принаймні без серйозного підготовленого спротиву. Там, де їх почали по-дорослому «зустрічати», там орки зупинились. І Філатьев у своїх нелітературних споминах підтверджує це на контрасті опису наступів росіян на Херсон та Миколаїв. Сподіваюсь, його неоковирні мемуари колись будуть залучені як свідчення на майбутньому процесі, який підбиватиме підсумки цієї війни. Бо кляті питання:
– чому ми виявились не готовими до повномасштабного наступу з трьох напрямів одночасно?
– чому не була своєчасно проведена прихована мобілізація та сформована територіальна оборона?
– чому навіть така погано організована, непрофесійна та непідготовлена орда, як її описує Филатьев у своїх свідченнях-споминах, змогла зайняти такий суттєвий кавалок української території, яку ми буквально вигризаємо назад ціною надзусиль?
– ці питання колись слід буде поставити на повний голос. І дуже хочеться почути щиру та переконливу відповідь влади, чому трапилось так, як трапилось. Бо тепер, після оприлюднення «мемуарів» російського десантника, ми напевно знаємо: не такий був страшний (і могутній) російський чорт, як його малювала російська пропаганда.
Довідка. Друзенко посилається на текст-свідчення про російський напад – ZOV авторства російського десантника Павла Філатьева, який після його оприлюднення емігрував з Росії та попросив політичного притулку у Франції. Як зауважує Друзенко, в голові в автора дивна суміш здавалося б непоєднуваних сентенцій, здобрених банальностями роспропаганди, але як свідчення очевидця та учасника російської агресії цей текст важливий.
Фото: ТАСС
