Зранку мене вдарила звістка про смерть Степана Хмари — видатного українця, багаторічного учасника визвольних змагань нашого народу.
Про це повідомила дружина дисидента Роксолана Хмара у Facebook.
"Не хочу в це повірити. Не хочу це писати. Мій найдорожчий у світі чоловік помер. Все. Ми робили все, що могли, і навіть більше. Ми так хотіли, щоб він був з нами, коли проголосять нашу перемогу! Я так хотіла бачити його щасливе обличчя! Його прекрасне обличчя! Бо він був таким красивим навіть у свої 86. Його голубі очі вже не були такими чисто голубими, але все ж бездонними. Він так любив Україну і українців. Він рвав свою душу і серце за неї", - написала вона схвильовано.
Я був особисто знайомий зі Степаном Ільковичем у часи, коли працював у столичній “Газеті по-українськи” (2006-2012), Неодноразово брав у нього інтерв'ю і коментарі на актуальні теми. Мені імпонувало, що він завжди доступний для журналістів, у спілкуванні простий і відвертий, без зайвого пафосу і завищеної гордині, як це бувало у багатьох політиків того часу, попри те, що був Героєм України і народним депутатом.
Він відсидів 7 років у радянських таборах суворого режиму (1980-1987) за "українську націоналістичну діяльність".
У жовтні 1990 року підтримав студентську “Революцію на граніті”. Степан Хмара прийшов у табір протестувальників і витримав з ними 13-денне голодування.
У 1992 році Хмара створив і очолив Українську консервативну республіканську партію (УКРП). У 2001 році УКРП саморозпустилася, а її члени перейшли в партію "Батьківщина". Хмара став заступником Юлії Тимошенко й зміг взяти участь у парламентських виборах 31 березня 2002 року.
У 2004 році був активним учасником Помаранчевої революції: підтримував Віктора Ющенка.
А у 2005 році вийшов із фракції "Батьківщина", розчарувавшись у Юлії Тимошенко.
Ось деякі його висловлювання з моїх матеріалів.
13 травня 2009 року.
“Такі урядовці, як Луценко чи Тимошенко, звикли брехати на кожному кроці — нахабно, цинічно. У них ніяких національних і державних інтересів ніколи не було і немає, так само й моралі, честі, гідності. Луценко наносить колосальний удар по репутації держави. Я йому не дивуюся — дивуюся депутатам, які без сорому і честі починають його захищати”.
21 травня 2009 року.
“Політичну еліту треба конче міняти. Головне питання — чи будуть чесні парламентські вибори. Це залежатиме від того, хто стане президентом. Якщо Тимошенко чи Янукович, то сумніваюся”.
10 листопада 2011 року.
“Нинішня влада будує все на брехні. Головна мета — багатство через перерозподіл, рейдерство, тиск на людей. Далі вони не думають й опам'ятовуватися не збираються. Те, з чого вони починали в одному регіоні, зараз продовжують у межах усієї країни. Янукович може сам ініціювати дострокові вибори Верховної Ради. Після зміни парламенту постане питання про зміну президента. Далі, під виглядом купівлі-продажу, вони захочуть прибрати до рук одне з найбільших багатств української нації — землю. Думаю, навіть у такому хворому суспільстві, як наше, знайдеться критична маса людей, що знесе цю банду. Проти виступить не якась соціальна група — спротив чинитимуть абсолютно різні люди”.
В останньому випадку Степан Ількович як у воду дивився. Владарювання команди Януковича призвела країну до нового Майдану.
Степан Хмара виступав з різкою критикою всіх президентів України, від Леоніда Кравчука до Петра Порошенка. Найнещадніше критикував Порошенка. Але дісталося і Зеленському.
Взагалі він мав якесь дивне внутршнє “я”: умів бути зовні непримітним і скромним і водночас духовно великим. Таких людей нам явно не вистачає.
Спочивайте з миром, Степане Ільковичу...
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
