Я тоді жив у Москві. Мені подзвонили ввечері друзі і спитали, чи бачив я промову Путіна. Я відповів: "ні". Вони мені сказали, що, скоріше за все, буде війна. Я не повірив.
У той вечір, перед тим, як лягати спати, я поставив телефон на звук, бо вранці мав прийти майстер і полагодити холодильник.
Вранці почали приходити повідомлення у вайбер. Мені написала рідна сестра: "Почалась війна. Нас бомблять". Вона з батьками проживала у Новій Каховці на Херсонщині.
Я тоді подумав, що це якийсь поганий жарт, але, відкривши новини, відчув шок.
У той же день я прийняв рішення повернутися в Україну.
Перед шлагбаумом
Я зв'язався з перевізником маршруту Москва-Молдова, але він мені сказав, що чоловіків з українським паспортом із РФ не випускають.
До початку квітня чоловіків, дійсно не випускали, але потім все ж таки почали.
Перевізник попередив мене, що на кордоні з Латвією буде допит у ФСБ.
Я купив квиток, і ми поїхали, через пропускний пункт Бурачки у Псковській області. Нас пропускали дуже повільно. Автобус перед шлагбаумом простояв добу. Людей виїжджало багато. Було досить холодно і деякі люди стояли просто неба. Наші водії пускали в автобус погрітись жінок з маленькими дітьми.
Нарешті нас запустили. Паспортний контроль ми пройшли досить швидко. Потім нас почали викликати до ФСБ.
Тригодинний допит
Прийшла моя черга. Мене завели в маленьку кімнатку, де сиділо 4 співробітника ФСБ. Один відразу забрав у мене телефон і спитав пароль.
Почався допит, який тривав 3 години і який я не забуду до кінця життя. Одні і ті ж питання по колу. Питали, чи не знаю я когось з ЗСУ, чи не хочу співпрацювати з ФСБ. Я брехав, що їду до Європи і хочу залишитись там. Мурижили мене довго. Питали чи нема в мене тату, я сказав, що не маю, але мене примусили роздягатися.
Ставлення було абсолютно скотське. Вони дивились на нас, українців, як на другий сорт людей. На допиті мене постійно провокували і ображали. У якийсь момент один ФСБшник почав кричати: "Ты, хохол, никуда не поедешь, мы тебя сейчас закроем и будешь в тюрьме сидеть! Я тебе 10 лет впаяю за шпионаж". Я сприймав усе спокійно. Намагався не реагувати емоційно.
Туалети в КПП Бурачки загажені, було видно, що там не прибирають. Приміщення сірі, з низькими стелями, прокурені. Співробітники якісь низькорослі, сірі, більшість з алкогольними набряками на обличчях.
Нарешті, відпустили. Віддали паспорт і сказали, що вʼїзд у РФ тепер мені заборонено. Після допиту мене трясло ще декілька днів.
Ельфи з Латвії
Коли ми в'їхали до латвійського КПП, я, нарешті, зрозумів, що ми на свободі. Люди в автобусі раділи до сліз. Прикордонники зайшли, вони виглядали як ельфи з фільму "Володар перснів": світлі обличчя, високі, з добрими посмішками.
Вони відразу запропонували нам гарячу їжу, медичну допомогу. Ставлення було таке людяне, що деякі жінки заплакали.
Приміщення було світле, охайне. Чистий туалет, в якому я нарешті зміг привести себе в порядок після Бурачків.
Нарешті, я на свободі! Це було неперевершене відчуття.
Потім уже через Польщу я повернувся до України.
Світлини, які я зміг зробити після перетину російського кордону. Люди на фото, з якими вдалось поспілкуватись, 3 доби стояли просто неба в мінусову температуру, щоб покинути РФ.
