21 лютого увесь цивілізований світ відзначає Міжнародний день рідної мови, також Міжнародний день материнської мови (англ. International Mother Language Day). Його відзначають починаючи з 2000-го. Про «підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності» було оголошено на XXX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня – 17 листопада 1999 року в Парижі.
Оскільки з 6 000 розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності людини. Окрім того, організація вважає, що вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги.
21 лютого 2017 року з Міжнародним днем рідної мови уперше привітав громадян України тодішній прем'єр-міністр Володимир Гройсман.
Мій шлях до рідної мови
Моєю першою вчителькою рідної мови була неписьменна бабуся по материній лінії Катерина Андріївна Гнатовська 1900-го року народження. Вона невміла читати і писати, а рахувала тільки в межах невеликих чисел. Але мова її була близька до літературної, багата на прислів’я і приказки, образні вислови. Я зачудовувався, коли чув від неї незвичні слова чи красиві мовні звороти. Ми жили в Григорівці Чаплинського району Херсонщини. І родом баба Катя була не з Західної України, а з Катеринославщини – нинішньої Дніпропетровщини. Щоправда, уже десь у 1980-і роки в її мовленні з’явився суржик під впливом тотальної русифікації України.
Так сталося, що з другого по восьмий клас я навчався у російській школі. Потім був технікум з російською мовою навчання, служба в Радянській армії, два роки роботи на заводах у Новій Каховці. А в 23 роки я вступив на українське відділення філфаку Херсонського педінституту. Вирішив стати вчителем української мови і літератури. На першому курсі було важко, доводилося постійно зазирати в словники. Але я дав собі слово розмовляти виключно українською мовою. Навіть лекції з суспільних наук, які деякі викладачі читали російською, конспектував українською. Іноді не завжди вдавалося миттєво перекласти якесь слово, тоді залишав місце для нього в конспекті, а після лекцій ішов до бібліотеки і брав російсько-український словник.
Зате коли учителював у селі, то колеги з району дивувалися з моєї бездоганної вимови. Та й учнів привчав до того, щоб на уроках у них не було суржику. Іноді доводилося читати і російську мову та літературу, бо в сільських школах не вистачало вчителів з цього предмету. Я спокійно переходив з мови на язык, показуючи учням приклад, як треба володіти обома мовами і не протиставляти їх.
Язик проти мови
А ось нині, коли в Україні запрацювала норма закону про введення державної мови у сфері обслуговування, у соцмережах розгорілися палкі дискусії. Частина російськомовних громадян цим фактом дуже обурилася. З’явилися некоректні коментарі на кшталт: «Какая разница, на каком языке разговаривать. На каком языке хочу, на таком и буду общаться. Зачем мне ваш недоразвитый язык». І так далі в тому ж дусі.
«Я помітив сумну тенденцію: коли українські учасники цих дискусій починають писати дописи своєю рідною українською мовою, то відразу починається справжній «вой на болоті»: «Ето нєвєжліво. Вас нікто нє панімаєт. Сколька можна», – пише в Фейсбуці знайомий херсонець.
Попри це і в Херсоні, і в Харкові, і в Дніпрі в супермаркетах і аптеках залунала українська мова. І в переважній більшості це не суржик.
У Новій Каховці теж сфера обслуговування, хоч і з потугами, а переходить на українську. Тож мені особисто приємно чути від молодих дівчат і жінок – продавчинь досить пристойну українську. Причому, як правило, зустрічають російською: «Добрый день». А коли я відповідаю: «Доброго дня, пані», – відразу переходять на українську.
Прикметно, що деякі дописувачі сприймають розширення вживання української як заборону російської. Насправді російську мову в Україні ніхто не забороняє. У приватному мовленні люди можуть спілкуватися будь-якою мовою. А от українську за часів царизму і більшовизму забороняли і притискували сотні разів. Детальніше можна прочитати у статті «4 століття репресій. Як українську мову намагалися вбити 134 рази».
Заповіти Леніна
До речі, вождь і учитель більшовиків Володимир Ленін ще до революції відстоював право націй на самовизначення і розвиток своєї культури.
Наприклад, у знаменитій статті «Про право націй на самовизначення» Ленін писав: «...Почему же Россия не может попробовать «укрепить» связь украинцев с Россией... предоставлением украинцам свободы родного языка, самоуправления, автономного сейма и т.п.?»
Готуючись до І Всеросійського з'їзду працівників освіти і соціалістичної культури у червні 1919 року, Ленін занотував: «Ввиду того, что украинская культура (язык, школа и т.д. ) в течение веков подавлялась царизмом и эксплуататорскими классами России, ЦК РКП вменяет в обязанность всем членам партии всеми средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры».
Цю думку він пізніше розвинув іншою тезою про те, що українська мова має стати в Україні «средством коммунистического воспитания масс».
Нова Каховка. 1970-80-і роки.
Спочатку більшовики ретельно виконували мовні заповіти Ілліча. Першочерговим заходом в проведенні українізації в УСРР стало широке впровадження української мови, в першу чергу, в діяльність партійного і державного апарату. Необхідність цього була очевидною: у 1922 році на одного члена Компартії України, що регулярно користувався українською мовою, доводилося сім російськомовних. У держапараті це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 року з метою ліквідовувати цю невідповідність була видана інструкція, що зобов'язала партійних і державних службовців відвідувати спеціально створені курси української мови. Неуспішним на цих курсах загрожувало звільнення.
У 1925 році чиновники були зобов'язані перевести діловодство у всіх державних установах на українську мову. А 1927 року генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович заявив, що на українську мову перейде все партійне діловодство. Попри помітну відсутність ентузіазму серед чисельних російськомовних чиновників у партії і державному апараті, нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 році україномовних було лише 20% державного діловодства, то до 1927 року ця цифра виросла до 70.
Горлівка. 1950-і роки.
На жаль, потім Сталін побачив реальну загрозу в українізації України. Адже при цьому зростала національна самосвідомість українців. І це рано чи пізно привело б до відділення від Росії та створення незалежної національної держави. У плани більшовиків таке не входило. Тому милість тирана змінилася гнівом: українізацію припинили, почалися репресії української інтелігенції. Ленінські ідеї з національного питання були поховані на багато десятиліть.
Та національне відродження спинити неможливо. Бо це природне явище, а природа все одно візьме своє.
Ключ до вічності
Суперечки про те, яка мова краща чи розвиненіша – безплідні. Як і про те, яка має уживатися на тій чи іншій території. Зрозуміло, що мова корінної нації. Адже кожна мова формувалася і розвивалася протягом століть, а то й тисячоліть, тож саме вона відповідає характеру, способу життя, ментальності даного народу. І навіть клімату, ландшафту та іншим природним умовам. Науковці з Британського інституту квантової фізики виявили цікаву закономірність: вібрації кожної мови співпадають з вібраціями тієї місцевості, на якій живе народ – носій цієї мови. Зречення материнської мови не таке вже й нешкідливе, як здається багатьом апологетам русифікації України.
Варто послухати хоча б авторитетних і мудрих людей. Бажано закордонних. Адже ще з часів Тараса Шевченка ми звикли, що «німець... нашу історію нам розкаже».
У 1995 році в Україні побував корейський філософ і мудрець Ці Он. Він вивчав історію і культуру нашого народу. Покидаючи Київ, залишив для українців своєрідний маніфест, духовну настанову, план діянь. Переклавши, цитую за тодішньою публікацією в «Интересной газете».
«Ви, українці, дурний і невігласний народ! Космос послав вам грізне попередження - Чорнобиль, але ви так нічого і не зрозуміли. Як і століття тому, ви продовжуєте мавпувати й шукати істину в чужих землях; ви, знайшовши рятівну незалежність, продовжуєте перебувати в духовному рабстві.
І якщо три століття тому умами вашої інтелектуальної еліти володіла Варшава, то сьогодні її погляди звернені на Москву чи ще далі - за океан, на Нью-Йорк ...
Як і раніше, ви люто нехтуєте і знищуєте все рідне і материнське: мову, культуру, звичаї і звички. А ВАША Ж МОВА - ЦЕ ЧАРІВНИЙ КЛЮЧ ДО ВІЧНОСТІ, своєрідний звуковий пароль «Сезам», за допомогою якого ви зможете відкрити потайні двері Всесвіту.
Невже ви досі не звернули увагу на те, що підкорені кимось народи, що користуються в побуті нерідними мовами, складають країни так званого третього світу – Африканський континент, Латинська Америка.
Якщо сон розуму триватиме – вас чекає сумна доля - тих, що відреклися від Великого Материнського Начала – спочатку духовна, а потім повільна, тягуча віками, фізична смерть.
Вихід один – нарешті припинити займатися самогубством. Ви, українці, повинні нарешті подолати згубну для вас тягу Московської цивілізації і вийти на власну орбіту з центром тяжіння в Києві... Не сподівайтеся на добробут і процвітання вашої країни до тих пір, поки в Полтаві і Харкові, Черкасах і Запоріжжі звучить неукраїнська мова ...»
Що ж, краще не скажеш. Залишається тільки дивуватися, як людина «зі сторони» дала такий точний аналіз нашої дійсності. Коли ж у нас з'явиться своя мудрість?
І як нині актуально звучать слова Лесі Українки:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш...
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
25/XI 1896
