Urbi et Orbi говорили давні римляни перед оголошенням важливої інформації Сенату. Буквально це перекладається як «Місту і світу». Містом вони називали Рим. А світом - усю людність. І мали на увазі, що проголошують щось важливе не тіль можновладцям, а й усім людям. Нині так називають святкове послання та благословення Папи Римського, яке він виголошує у дні найважливіших християнських свят.
Колись новокаховський поет Анатолій Бахута запропонував свою версію цього вислову: «Юрбі і обрію». Звісно, це оригінально, якщо порівняти співзвучність слів латиною і українською мовою.
Мені ж здається, що для поезії кращим українською буде таке значення: «Місту і обрію». Тут місто – це наша ойкумена, тобто, місце, де ми живемо, працюємо і творимо. А обрій – символ всього людського світу і майбутнього. Тобто, поет має писати не лише для своїх земляків чи для сьогодення, а й для людства і майбутніх поколінь.
Зізнаюсь, ніколи не писав спеціально віршів про Нову Каховку. Бо віршувати банальні і всім відомі речі – це не сенс поезії. Але проживши більшу частину свого життя у Новій Каховці, почав помічати, що у моїх творах з’являються художні засоби і образи, навіяні рідним містом. А поезія в Новій Каховці відчувається багато в чому: в архітектурі історичних будівель, в кам’яних вишиванках, у буйстві дерев і квітів, у джерелах чистої води, у людях, які творять рукотворну і нерукотворну красу міста.
Тож у переддень народження Нової Каховки пропоную читачам декілька таких поезій. Зі святом, дорогі новокаховчани!
МІСТА КАМ’ЯНИХ ВИШИВАНОК
Міста кам’яних вишиванок,
Розвіяні по суєті,
Апостолів ждуть первозванних,
Поки ще вони не святі.
Тут сонце, задивлене в спраги.
І зорі із чистих причасть.
І може, до Відня чи Праги
Іще нам тікати не час.
Тут янголи на перепутках
Варягів, і греків, і тьми
Ховаються у незабудках,
Яких не помітили ми.
Тут мальви гукають арф’янок.
І бджоли смакують меди…
Міста кам’яних вишиванок
Вкарбовані в нас назавжди.
* * *
Клік на виріст
моєму онукові –
немов тригранний
кинджал совісті.
Світ розширюється
на східцях альтанки
до точки згортання
небес.
Обереги палають
кришталем пам’яті
на зазублинах
вбитих епох.
І квантова нереальність
зависає
у задзеркаллі душі,
щоб більше
не повторюватися
у лабіринтах
означень.
* * *
Музей історії мовчання
На вулиці без кобзаря
Нас із запасників вивчає,
Поки щемить надій зоря.
А на дорозі до повстання
Твої невидимі сліди
Для перемог уже зверстали
Собор із залишків біди.
І Космос прискає у вічі,
Й за горло вакуум бере…
А ти шукаєш код да Вінчі
В гіпотезі Пуанкаре.
* * *
Місто моїх оберегів
дзвонить у сонце розлук,
віється гронами трунку
по заповітній землі,
крутиться шестернею сансари
навколо хиткої осі
проминання.
Шаблею пестить будьонівку.
Думає не про загублений бунт,
а про ковток
учорашнього смислу.
І вириває
із кожного
пращура
степ.
* * *
На вулицях слів і очей,
На площах розлук і пробачень
Це місто крізь небо тече,
Хоча ми цього і не бачим.
Це місто крізь поклик летить
В платанів знетямлені крони.
І вічність втискає у мить,
І тишею зважує дзвони.
І в променях снів золотих
Застигне печаллю молитви.
…Це місто не мертвих, а тих,
Кому ще належить ожити.
