Поет із вулиці геніїв

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 02.01.2019 10:10
  • 0

2 січня новокаховському поету Анатолію Бахуті виповнилося б 80 років. Та він прожив усього 51… Народився на Миколаївщині, а з 13 років ріс і жив у Новій Каховці. «Моя душа лиш тут ридає І усміхається лиш тут», – написав він в останні роки свого земного життя у вірші «Нова Каховка».

Знайомство з професором

– Я вдячний вам, що ви відкрили мені такого чудового поета як Анатолій Бахута, – ці слова у січні 2012 році мені сказав знаний в Україні і Європі літературознавець, професор і академік Микола Сулима. Ми сиділи у його кабінеті в Інституті літератури, а за вікном у глибоких снігах потопав Київ.

За місяць до того я підготував до друку свою книгу поезій «На вулиці генія». Не вистачало фахової передмови знаної людини. Один київський поет порадив мені звернутися до Миколи Сулими. Мовляв, авторитетнішого літературознавця в Україні нема.

Тож, набравшись сміливості, я поїхав в Інститут літератури і постукав у кабінет Миколи Матвійовича. Він сидів за столом, на якому були навалені папки, папери, книги…

Несподівана зачіпка

Вислухавши моє прохання, здивовано підвів очі:

– Та ви що! Ось бачите, що у мене на столі твориться? Оце все мені треба розгребти до Нового року.

Та й хто я був для нього? Невідомий автор, що приїхав до столиці з якоїсь Тмутаракані… Моє прізвище він, по всьому, чув уперше.

Після довгих умовлянь я попросив його хоча б одним оком глянути на мій набраний на комп’ютері рукопис книги.

– Ну давайте! – простягнув він руку.

Почав меланхолійно, без усякого інтересу перебирати аркуші. Зненацька зачепився за якийсь вірш. Потім другий, третій…

– Он як ви пишете, – сказав уголос. – Ну добре, залишайте. Я нічого не обіцяю… Ну може, може якось гляну.

А через місяць він зателефонував мені сам:

– Олександре, приїжджайте, передмова готова.

Відкриття поета

Я покинув усі справи в редакції «Газети по-українськи», де працював оглядачем, і рвонув до станції метро.

Микола Матвійович подав мені аркуш паперу з надрукованим текстом. Унизу стояв його розмашистий підпис.

Я з деяким хвилюванням почав читати. Усе було чудово. Подякувавши, дістав із кишені конверт з гонораром для професора.

– Та ну що ви! – замахав він руками. – Це ж вам ще стільки за друк треба заплатити! Я вдячний вам, що ви відкрили мені такого чудового поета як Анатолій Бахуту. Я ніколи про нього не чув. Думаю, що ж це за поет, якому присвячена ціла книга. Знайшов його вірші і статті про нього в інтернеті. Дійсно, прекрасний поет. Жаль, що так рано пішов із життя.

Анатолій Бахута біля Літнього театру в Новій Каховці З родинного архіву

Історичні і творчі паралелі

Книгу «На вулицю генія» я роздав і подарував знаним київським письменникам. До речі, назва виникла від однойменного вірша. Але між ним і Бахутою пройшла невидима паралель: адже Анатолій Павлович жив у Новій Каховці на вулиці Шевченка – нашого національного генія. Тому така назва була цілком природною.

Нещодавно зателефонував голові приймальної комісії Національної спілки письменників України Петру Засенку. Треба було вирішити питання про прийом до спілки літератора з Каховки Віктора Михайлова. Його історичний роман «Останній бій Урус-шайтана» став переможцем престижного всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». Я колись брав інтерв’ю у Петра Петровича про покійного класика української новелістики Григора Тютюнника – вони замолоду були друзями. Нагадав про цей випадок, коли працював у столичній «Газеті по-українськи» і в суворий зимовий день був у його квартирі на вул. Гончара. Але Засенко згадав мене по-іншому:

– А, це той, що з вулиці генія?

Мене це потішило. Якщо запам’ятали цю назву, то пам’ятають і Анатолія Бахуту. А нам треба його творчість нести далі – новим поколінням. Бо він – із когорти найзначніших постатей нашого краю у культурі.

Анатолій Бахута з колегами-журналістами З родинного архіву

Анатолій БАХУТА

ВОСКРЕСЛИМ

Пробачте, великі, яких я не знав!

Занадто надійно сховали вас ниці.

Жили ми без вас. Реготала весна.

Мовчали світи і кричали столиці.

 

Як сумно було мені, друзі, без вас!

Так сумно, що іноді вив я на зорі.

І дивно, що я в самоті не погас

І в натовпі не утопивсь, як у морі.

 

Спасибі, що ви осміяли мій страх.

Безмежне спасибі і щастя – безкрає.

Ви доказ того, що й повержене в прах

У певні моменти таки оживає.

1989

 

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини