Беріть тотоапарат і їдьте в Атени

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 07.07.2019 10:58
  • 0
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

– Инша назва! Инше правило! – натхненно говорив на заняттях з історичної граматики наш старенький викладач Іван Іванович Приймак. Переконував, що саме так говорили наші пращури, тому й ми так маємо говорити і писати. Те ж стосується і «чесности, вірности, молодости…»

Але у зрусифікованому Херсоні другої половини 1970-х років студенти українського філфаку ставилися це як до старечих вибриків дивакуватого і доброго українського інтелігента.

Звичайно, ми вивчали усі українські правописи – і кулішівку, і драгоманівку, і скрипниківку… Але вже самі вчилися і в школі, і в інституті за правописом 1946 року, відредагованим у 1960-му. Та й більшість нас були із сіл, а херсонський суржик – це не західноукраїнський діалект.

Та ось мрія Івана Івановича починає збуватися. Тепер маємо казати і писати: индик, авдиторія, проєкт, Атени тощо.

І тут у мене, філолога, який 10 років викладав українську мову й літературу, виникає запитання: а навіщо?

В українській мові завжди головним був фонетичний принцип правопису. Тобто, як чуємо, так і пишемо. Виняток хіба що для ненаголошених е/и. Говоримо [нима́, сило́], а пишемо: нема, село. Щодо цього є низка правил, тому ми їх і учимо.

Але навіщо повертатися до вимови і правопису майже сторічної давнини? Тільки тому, що така мова збереглася в діаспорі? Даруйте, діяспорі… Але там також говорять і пишуть: Олександер, кляса, ур’яд… То і ми так маємо говорити?

Зрозуміло, що деякі мовленнєві і правописні норми за радянські часи формувалися в українській мові під впливом російської. Така була лінія партії: максимально зблизити мови, щоб потім казати, що ми «адін народ». Та спроби повністю русифікувати українців не вдалися. Ми змогли зберегти свою мову, хоча вона і зазнала впливу російської. Але що сталося, то сталося. Уже кілька поколінь українців училися за правописом 1992 року, коли повернули літеру ґ, кличний відмінок та внесли ще деякі зміни.

Та й навряд чи хтось із літніх людей у найзабутіших українських селах говорить «проєкт», «индик» чи «анатема»… Подібного я ніколи не чув навіть у дитинстві і від своєї бабусі Каті, яка народилася 1900 року. А от «ґава, ґудзик, ґирлиґа» вона, до речі, говорила. Та й спитайте у своїх сусідів, що таке Атени, етер чи міт, навряд чи вони спроможуться відповісти. І не дивно. Таке можуть знати лише філологи, які вивчали твори українських неокласиків 1920-1930 років.

Звісно, автори нововведень хотіли як краще: повернути норми так званого харківського правопису 1928 року (скрипниківки). Але по-перше, деякі з цих норм уже тоді були штучними. Адже в той час головним принципом аналізу мовних явищ був формально-граматичний. Тобто, граматика домінувала над фонетикою. Тоді як нині – логіко-семантичний. Тому писати «пів яблука» окремо – логічно. Бо «пів» тут означає «половина». А «півострів» – разом, бо це не половина острова, а окреме поняття.

По-друге, мова не стоїть на місці. Це жива структура, яка з десятиліттями зазнає певних змін, у тому числі під впливом інших мов. По-третє, людська мова – звукова. А літери – то лиш позначки звуків. Правопис – це правила записування звуків та комплексів звуків (слів і речень). Він не може нав’язувати вимову, а повинен тільки відповідати їй.

Я упевнений, що шановні новатори це добре знають. Тому і залишили для нас варіанти (чи варіянти). Що ж, побачимо, які з них приживуться.

 

Коментарі:

Останні новини