Аскольдова могила у Києві – там спочивають герої нерівного бою за свободу УНР проти армії більшовицького генерала Муравйова. Кілька сотень патріотів – проти кількох тисяч окупантів. Бій під Крутами 29-30 січня 1918 р. і зламав плани загарбницької армії. Та роки радянської окупації (і не тільки) вкрили спомини про цю подію здогадками, мало схожими на правду. Сучасні ж історики вже шукають шлях до істини. 5.ua зібрав деякі з відомостей, відкритих сучасними дослідниками.
29-30 січня 1918 р. у бою під Крутами українське військо налічувало 500-600 осіб. Головною силою були, говорячи сучасною мовою, 4 роти (сотні) курсантів Першого українського військового училища ім. Б. Хмельницького (Перша українська юнацька школа ім. Б. Хмельницького) та 20 старшин. Приєдналися учасники військових частин, що обороняли Бахмач, і загони Вільного козацтва з Ніжина, Чернігова та інших міст. Вони вже мали бойовий досвід.
Проти українських бійців билися 4800 вояків більшовицьких військ, тобто майже в 10 разів більше. На розтягнутій лінії фронту по обидва боки залізничної колії українських захисників було замало. Тому без ефективного командування наша оборона швидко б упала. Але за 6 годин бою противник так і не зміг її прорвати, відступ українців був організованим, забрали всіх поранених і вбитих, кого знайшли.
Перед від'їздом українського потяга розібрали залізничну колію на дві версти. Хто не встиг на потяг? 27 наймолодших студентів і учнів із резерву, які після наказу відступити переплутали напрямок руху. У сутінках по задимленій від пожеж місцевості вони пішли не за залізничну станцію, а на світло пожежі на вокзал і потрапили ворогу в полон. Саме їх більшовики жорстоко вбили.
Один із січовиків так описував від'їзд добровольців: «Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потяга пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який "нелегально" вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно».
Під Крутами ворог втратив убитими 300 вояків, а українські війська, за одними даними, – 42 вбитими, за іншими – 70-100. Ще 29 січня, перед боєм, Михайло Муравйов, російський генерал, розраховував до ночі потрапити до Києва. Після бою його війська повернули в Бахмач «зализувати рани», збиратися з силами, лагодити колію.
Затримавши ворога щонайменше на 4 дні, українські захисники дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de facto означав міжнародне визнання української незалежності. УНР звернулася по військову допомогу до Німеччини й Австро-Угорщини.
Загальновідомо, що загиблі учасники бою під Крутами поховані в Києві на Аскольдовій могилі. Про це нагадує і вірш Павла Тичини «Пам'яті тридцяти» («На Аскольдовій могилі поховали їх…»), написаний у березні 1918-го.
Але знайшлися фотографії, з яких можна зробити висновок: 25 загиблих під Крутами спочатку спочили у братській могилі на Новому Братському кладовищі на Печерську, заснованому на кілька років раніше саме як військовий некрополь.
У березні 1918-го на перепохованні на Аскольдовій могилі в Києві поет Микола Зеров порівняв героїзм учасників бою під Крутами із подвигом 300 спартанців у Фермопілах. Те порівняння не раз цитували. Згодом склалося уявлення, ніби 29 січня 1918 року озброєним більшовикам протистояли 300 студентів, і всі вони загинули. Самі ж Крути почали називати (і дотепер називають) «українськими Фермопілами».
Павло ТИЧИНА
ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
21 (8) березня 1918 р.
