Він грав за новокаховську «Енергія» і херсонський «Кристал». А тепер працюватиме в «Таврії». Журналіст Олег Бабій опублікував нтерв’ю «Футбол 24» зі справжньою легендою нижчих дивізіонів – екс-капітаном херсонського Кристала Сергієм Цоєм.
У середині 90-х на Херсонщину, у Каховку, прибули візитери із далекого Киргизстану. Вони приїхали не в гості, а з твердим наміром оселитися тут назавжди.
Років через десять у Другій лізі з’явився юний півзахисник із особливим прізвищем – Цой. Незабаром він стане одним із найяскравіших гравців нашої «трясовини» і багаторічним вожаком херсонського Кристала. Його відданість футболу вражає, а вдячність державі заслуговує найвищого респекту. «Україна дала мені все», – наголосив Сергій Цой в інтерв’ю «Футбол 24». Йому майже 37, але виглядає значно молодшим.
«Пацани наспівували мені «Группу крови»
– Ви – однофамілець культової знаменитості. У цьому більше плюсів чи мінусів?
– Важко відповісти. Я на цьому сильно не зациклювався. Просто вважаю себе однофамільцем і все.
– Улюблена пісня групи «Кіно» у вас є?
– «Кіно» я слухав, звичайно, але не можу назвати себе шанувальником такої музики. На думку спадає пісня «Группа крови», пацани у команді неодноразово її наспівували, коли в мене День народження був чи ще щось. Підтравлювали (Усміхається).
– Ви народилися у Фрунзе (теперішній Бішкек). Які спогади про дитинство у Киргизстані?
– Запам’яталося, що, живучи у цій країні, я не любив футбол. А ось мій батько – обожнював. Пригадую, на стінах висіли футбольні плакати і календарі. Коли тато вмикав трансляцію матчу, я чомусь йшов до іншої кімнати, або взагалі виходив гуляти на вулицю.
– За яку команду він вболівав?
– За збірну Італії – плакати Скуадри Адзурри у нас точно були. Хоча на той момент у світі більше домінували бразильці.
– В Україну сім’я переїхала, бо тут мешкав ваш родич. Але, мабуть, були й інші причини, які спонукали вирушити у далеку дорогу?
– Це ініціатива моїх батьків, які займалися полями, були аграріями, тож приїжджали до України на певний сезон. Їздити туди-сюди виявилося невигідно, тож на сімейній раді прийняли рішення осісти на українській землі. Плюс – у Киргизстані атмосфера погіршувалася, була напруженою. Каховка стала нашим новим домом.
– Даруйте, але проблем через те, що ви були трохи іншої зовнішності, ніж українські школярі, у вас не виникало? Діти ж бувають дуже жорстокими…
– Ви знаєте, проблем не було. Я вмію дуже швидко знаходити спільну мову – так само і в школі. До речі, за парту сів не одразу. Спочатку займався із репетитором, який готував мене до школи, тож початок п’ятого класу я пропустив. Пішов у школу після другої або третьої чверті. Негативного ставлення до себе не пригадую.
«На першому тренуванні порвав мамині мокасини»
– Вже в Україні ви записалися на футбол, а перше тренування відвідали у маминих мокасинах. Як це було?
– (Сміється) Прийшов у школу, з’явилися друзі. «Пішли на футбол», – кажуть. А я тільки приїхав, ще нічого толком не знав у Каховці – однаково ж нічим зайнятися крім школи. Спортивного взуття у мене не було. Знайшов мамині мокасини – з чайками, блакитні – і побіг.
На першому ж тренуванні я їх порвав (Усміхається). Мамі спершу не зізнався – вона шукала, сварилася. Вже потім розповів, що записався на футбол, і наступного дня мені купили перші бутси. «Йди, займайся».
– Я читав, що вашим футбольним вихованням займався, зокрема, Василь Росошик – рекордсмен із набивання м’яча. Скільки міг «начеканити»?
– Мені здається, що він міг набивати до нескінченності. Їздив навіть у Росію, в Москву, по-моєму – тоді ще був мирний час. Його запрошувала Книга рекордів Гіннеса. Конкретної цифри не пригадаю, але години 3-4 набивав спокійно. Ходив біговими доріжками навколо поля цілими годинами і «чеканив» – я це на власні очі бачив.
– У футбол грав настільки ж класно?
– Росошик – непоганий воротар. У нас є аматорська команда – він там адміністратором працює і, незважаючи на вік, не соромиться ставати у ворота, коли виникає потреба підстрахувати. Людина живе футболом.
В «Енергії» на той момент розійшлась практично вся команда
– Перший професіональний клуб вашої кар’єри – Гірник-Спорт, середина 2000-х. Коли рівень Другої ліги був вищим – тоді чи зараз?
– Друга ліга завжди характеризувалася силовим футболом і бійцівськими якостями. У ті часи вистачало таких команд як «Металіст-2», «Металург-2», «Кривбас-2» і так далі. За них грала молодь хорошого рівня. Та й загалом клубів було більше. Тодішня перша десятка, думаю, таки сильніша від теперішньої.
– Свою першу зарплату пригадуєте?
– Так, 500 або 600 гривень. Я прийшов молодим, на той час це були непогані гроші. Для мене тоді заробіток не відігравав першочергової ролі. Я хотів, насамперед, грати. А якщо ти добре граєш, то й отримувати будеш більше.
– Серед рідних вам команд – новокаховська «Енергія» і херсонський «Кристал», взаємини між якими можна охарактеризувати словом «дербі». Після трансферу у Херсон непорозумінь із фанатами не виникло?
– Справді, це – дербі. Щоправда, у «Кристал» я перейшов не відразу, а транзитом через «Кримтеплицю». В «Енергії» на той момент розійшлась практично вся команда, сама ситуація підштовхувала до пошуків нового клубу.
Коли приїхав у Херсон, фанати зустріли мене прохолодно, це відчувалося. Але з часом ситуація змінилася. Можливо, завоював їхню довіру, став капітаном команди.
– Не секрет, що у нижчих дивізіонах нерідко трапляються матчі «сумнівної якості», грають «на контору». Ви часто помічали щось підозріле, дивне?
– Були такі ігри. Той же «Металург» із Запоріжжя, проти якого грав «Кристал». Рік не згадаю, але це дуже впадало в очі. «Енергія» їм 13 голів забила, ми також 6-7 відвантажили. Опору практично не було. Ми наступаємо, а центральний захисник біжить кудись…
«На 99% відчуваю себе українцем»
– За «Кристал» ви грали з 2013-го по грудень 2020-го, ставши легендою клубу. Але нещодавно покинули Херсон разом зі ще 14-ма одноклубниками. Що відбувається?
– Справді, я багато років віддав цьому клубу. Але наприкінці осінньої частини виникла невизначеність. У державі відбулися вибори, влада змінювалась. Що буде з клубом надалі? Відповіді на це запитання тривалий час не отримували. Особисто у мене на ситуацію наклався ще й вік. Я вже немолодий за футбольними мірками, хотілося повернутись додому.
Тож прийняв рішення покинути «Кристал» і зайнятися навчанням. Мені запропонували роботу в «Енергії». Ви, мабуть, вже чули про спільний проект із Таврією. Всьому свій час. Важко, боляче, бо стільки сил віддав «Кристалу». Але повторюсь: невизначеність була, плюс – ми невдало відіграли перше коло, це все накопичилось. Моє рішення не спонтанне, я довго роздумував.
– У 2015-му ваш гол було названо найкрасивішим у Другій лізі. Це той – зі штрафного?
– Так. Це був матч у Черкасах. Ми тоді програли 1:3 чи 1:4. Начебто забив красиво, до воріт було метрів 35, але підсумковий результат мене не вельми потішив.
– Назвіть найкрутіших майстрів, з якими або проти яких ви грали.
– Насамперед, це зіркові представники «Севастополя» – Маріуш Лєвандовскі, Дуляй, Сергій Кузнєцов, Караваєв, Маліновський. Руслан тоді був молодим і більше сидів на заміні. А не так давно ми зустрічалися із київським «Динамо», яке хоч і зіграло напіврезервним складом, проте можу виділити Гармаша. Із «Зорею» перетиналися на Кубок. Маліновський вже був там.
– Ви могли припустити, що через кілька років він стане зіркою Кальчо?
– Руслан хоч і був ще зовсім молодим, імпонував мені своєю креативністю і добре поставленим ударом. Молодець, проявив характер і зараз – не останній гравець у Серії А. Намагаюся слідкувати за всіма командами, в яких виступають українці.
– На скільки відсотків почуваєтеся українцем?
– На 99 (Усміхається). Тому що все одно маю інше коріння.
– Вам виповниться 37. Розпочинаєте тренерську кар’єру, чи ще пограєте трохи?
– У нас сьогодні перший день зборів. Будемо готуватися вдома, у Новій Каховці, разом із «Таврією». Вже є домовленості щодо спарингів.
Як сказав Олег Вікторович Федорчук, мене заявлять граючим тренером – щоб міг підстрахувати і вийти на поле, коли у цьому буде потреба. А паралельно навчатимусь. Тож продовжую тримати себе у формі і почуваюся чудово.
