Сьогодні, 4 березня, Володимиру Івасюку виповнюється 75 років. У 1972 році тоді вже відомий український композитор побував з матір’ю Софією Іванівною в селищі Дніпряни під Новою Каховкою.
— Моя мама вчилася з Софією Іванівною у одному класі, — розповіла NovaKahovka.City учитель історії Дніпрянської середньої школи Тетяна Ракша. — Тоді наше село носило назву Британи. На початку 1970-х років вона двічі приїздила з сином і чоловіком на зустрічі випускників. Їздили в Нову Каховку та до пам'ятника «Легендарна тачанка». У нашій сім’ї зберігається платівка з записом «Червоної рути», на якій напис: «Шурі від мами відомого композитора Володимира Івасюка».
Під час навчання в інституті: Олександра Чутило (по центру вгорі) та Софія Карякіна (друга справа знизу)
Від голоду переїхали в Британи
Софія Івасюк (Корякіна) народилася і виросла в селі Нижні Торгаї Нижньосірогозького району Херсонщини. У родині було шестеро дітей. Аби врятуватися від голоду, переїхали в Британи. Тут Софія пішла в перший клас. А після закінчення десятирічки у 1940 році разом з Олександрою Чутило (Ракшою) вступила до Херсонського вчительського інституту — нині це державний університет. Закінчувала навчання вже після війни у Бердянському педінституті.
Відтак поїхала вчителювати на Західну Україну. Її призначили директором невеликої сільської школи в Кицьманському районі Чернівецької області. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка — мовознавця і письменника Михайла Івасюка. А 4 березня 1949 року у них народився син Володимир.
Володимир Івасюк у дитинстві з Батьками і сетрою
Степ і цимбали
Про поїздку на Херсонщину Софії Іванівни і Володі Михайло Івасюк згадує у своїй книзі «Монолог перед обличчям сина». Почав писати її відразу після смерті Володимира у 1979 році. Підготував до друку у 1991-му. Уже здійснено три видання цієї документальної повісті, останнє — 2000-го року.
Тоді мати і син подорожували по Україні — Володимиру треба було відпочити після виснажливої композиторської праці. Побували у Києві, Каневі, Бердянську. «Із запорізького краю вони перебралися на Херсонщину, — читаємо у книзі. — В першу чергу Володя хотів побачити село Британи, де мати закінчила десятирічку, щоб вступити до Херсонського педагогічного інституту. Володя дуже цікавився всіма подробицями маминого дитинства і юності, побутом дідуся й бабусі та всієї родини в трагічні тридцяті роки…»
Михайло Григорович підкреслює, що Володя дуже любив південь України. «Та любов яскраво відбилася в його «Баладі про дві скрипки», де він дуже вдало об’єднує два мелоси — наддніпрянський та західноукраїнський, гуцульський. Мелодія «Балади…» розкута, широка, як український степ, а акомпанемент до неї — цимбали з тужливими інтонаціями». Пісня була написана саме після цієї поїздки.
Прем’єра «Балади про дві скрипки» у виконанні Софії Ротару відбулася на Чернівецькому телебаченні у 1972 році. А «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» Левка Дутківського переміг у Москві в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та на фестивалі «Пісня-72».
На рік раніше «Червона рута» стала лауреатом на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». На завершальному концерті в Останкіно її виконали солісти ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і автор Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. Текст і ноти «Червоної рути» тоді ж опублікував тижневик «Україна».
Підбите крило
У 1971-му я служив у танковій учебці в Чернівцях. Коли з «брехунця» у казармі лунала Івасюкова «Червона рута», солдати і сержанти завмирали. Росіяни, литовці, узбеки підспівували, перекручуючи слова. На полігон для стрільб нас возили потягом повз Вижницю. Там, у районному Будинку культури, репетирував ансамбль «Смерічка» з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. Вони співали «Червону руту»! Хотілося зіскочити з потяга і побігти туди. Але — служба. За таке можна було загриміти у дисциплінарний батальйон.
Останні півроку служби, уже в іншому полку, на Львівщині, ми з найкращим армійським другом Альґісом із Каунаса студіювали математику — готувалися вступати до політехнічного. Я захопився геометрією Лобачевського і Римана. Але Івасюк усе змінив: через його пісні я почав писати вірші українською, а після армії пішов на філологічний факультет Херсонського педінституту. Там, перед державними іспитами у травні 1979-го, захопила звістка про його смерть. Ми були пригнічені і розгублені. Не вірили ні в його самогубство, ні в божевілля. Божевільним здавався цей світ — вбити такий талант.
У радистів є вправа «полювання на лисиць». Треба за радіосигналами віднайти на місцевості певні предмети. Під час такого навчання у Брюховицькому лісі під Львовом солдат-радист знайшов тіло Івасюка. Я уявляв себе на його місці: натрапити на напівсидячий-напівстоячий труп свого кумира. Це гірше за довічну гауптвахту. Згадував, як у Ленінській кімнаті, чекаючи травневого дембеля, ми співали під гітару:
Зимна осінь ще той слід
листям не накрила,
Бо до тебе навесні
я повернусь, мила...
Тему Івасюка в радянській пресі закрили раптом і надовго. Стало ясно, що до справи причетна «контора» — КДБ. Його вбили, бо всі народи СРСР співали «Червону руту», а не «Подмосковные вечера». Це був потужний культурний виклик більшовицькій системі. Таке стерпіти вона не могла.
«Крило стає крилом тільки під час польоту», — писав Володимир Івасюк. У 1970-х він був нашим крилом. Його підбили в леті.
У ті часи імперія знищувала найкращих синів і дочок України - Володимира Івасюка, Василя Стуса, Аллу Горську та інших, хто посмів демонструвати свою національну ідентичність. Сьогодні вона хоче знищити всіх українців. Тому мусимо цю орду розбити так, щоб вона більше не сміла ніколи на нас зазіхати.
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
