Один з найстаріших жителів Нової Каховки 94-річний Дмитро Степанович Зорін пережив Голодомор, примусові роботи в Німеччині під час Другої світової війни, служив у Радянській армії, працював на будівництві Каховської ГЕС і міста. Попри солідний вік він має гарну пам’ять, жваво рухається і цікаво розповідає про свій життєвий шлях.
Зустрічаємося з ним у його однокімнатній квартирі на вул. Затишній. Він тепло вдягнений, на голові – картуз. Каже, що в кімнаті холодно, гріється масляним радіатором ще радянського виробництва. Накидає на себе поношену курточку.
Хліб із отруєного борошна
Дмитро Зорін народився 1925 року в селі Солонці Цюрупинського (нині Олешківського) району. У родині було троє дітей. Крім батька й матері в одній хаті жили бабуся і тітка. Свої спогади починає з Голодомору 1933 року.
– Мене вже в яму клали разом з померлими дітьми, – каже. – Але я відкрив очі. Мені влили в рот молока і я їх більше не заплющував.
Тоді його разом з меншим братом Миколою відвезли до дитбудинку в Цюрупинськ.
– Там щотижня діти вмирали, – продовжує. – А нам прибиральниці пошепки говорили, що нас годують хлібом з отруєної муки. Отак добивали наше плем’я.
Братів врятувало те, що через тиждень їх забрала мати. Вона перед тим відвозила опухлого від голоду батька до родичів на острів Хортиця. Там не було голоду. Звідтіля заїхала до райцентру, щоб забрати дітей. Брат невдовзі помер на очах Дмитра. Його поховали в покинутому абрикосовому саду. У міжрядді викопали довгу траншею. Туди клали на дно мішковину, скидали трупи, зверху накривали мішковиною і засипали.
– Отака була жахлива доля українців, –зітхає Дмитро Степанович.
Як Зоренки стали Зоріними
Село Солонці було засноване втікачами від кріпацтва ще у ХІХ столітті. Але поліцейські усіх втікачів допитували, щоб дізнатися, звідкіля вони. Більшість казали, що прибули із Росії, нібито їх пани відпустили або вони викупилися. Давали хабарі поліцейським. А коли ті їх записували, то в документах перекручували прізвища на російський лад. Так Іванченки ставали Івановими, а Зоренки – Зоріними.
У 1941 році Дмитро якраз закінчив школу. Тоді родина жила неподалік Запоріжжя – в селі Біленькому через Дніпро. Переїхали туди після голодомору.
Коли почалася війна, його не демобілізували, бо йому було тільки 16 років. Крім того, його 45-річний батько мав «бронь» – працював бакенщиком, забезпечував хід суден по Дніпру.
Рана на нозі і знання німецької
А у 1943 році Дмитра забрали на примусові роботи в Німеччині. Працював біля Ганновера на шахті по видобутку калійної солі. Сильно поранив ногу. А тут трапився щасливий випадок – у табір остарбайтерів приїхала медкомісія провести профогляд. Роздягали до трусів і ставили на табуретку, пильно оглядали все тіло. Перевіряли, чи не кашляє людина, чи нема шкірних інфекцій тощо.
– У мене на нозі рана була майже до коліна, – згадує Дмитро Степанович. – Коли вони побачили, у них розширилися очі.
Це визначило подальшу долю бранця. Допомогло й те, що він добре знав німецьку – до війни 2 роки ходив на гурток юних розвідників. Там був учитель, який закінчив два інститути і викладав німецьку особливим методом – запам’ятання слів за допомогою римованих рядків. Крім того, гуртківців навчали азбуці Морзе, складанню і читанню карт місцевості. Гуртківці пройшли районні й обласні змагання і мали поїхати на республіканські до Львова, які були призначені на 25 червня. Та за три дні до того почалася війна…
Д. Зорін на зустрічі першобудівників
Півлітра спирту за хлібину
Наступного дня до бараку о шостій годині ранку зайшов перекладач на прізвище Ткаченко. Він був родом із Верхньої Хортиці, але дуже схожий на німця. Сказав Дмитрові, що він у шахту не піде, йому замінили роботу. Наказав одягнути цивільний костюм, шляпу, галстук і йти до фабричної лабораторії. На фабриці калій переробляли на калійні добрива та бром.
– Я прийшов до лабораторії і доповів по формі німецькою мовою, – розповідає Зорін. – Лаборанти аж зраділи. Бо там підсобним робітником працювала дівчина несповна розуму, яка часто робила дурниці і зривала виробничий процес.
Дмитрові пояснили обов’язки: прибирати лабораторію, мити посуд після хімічних реакцій, носити з фабрики проби різних стадій переробки солі. Хлопець працював сумлінно, бо інакше не могло бути – за непослух чи погану роботу карали.
– Але чорт мені підсунув свій ніс, – іронізує Дмитро Степанович. – На території фабрики була електроцентраль. Там електриками і машиністами працювали поляки, французи, голландці, бельгійці. У лабораторії був деревний спирт. Лаборанти його очищали перегонкою і брали додому. Показали мені приклад. Я теж почав брати у 200-грамові пляшечки – вимінював на харчі. Якось один поляк запропонував принести півлітра спирту. За це пообіцяв цілу хлібину.
Розстріляти або повісити
Дмитро погодився, але поляки в неділю напилися, і їх застукав начальник табору. Вони і видали Дмитра. Його викликали на допит у контору. Червонощокий директор фабрики почав розмову інтелігентно. Попросив пояснити, для чого він крав спирт. Хлопець вирішив відбріхуватися. Сказав, що для побутових потреб – чистити одяг та інструменти. А як спирт потрапив до поляків – не знає. Залишив пляшку спирту на підвіконні в лабораторії, може, хтось із лаборантів їм віддав.
– А звідкіля ви так досконало знаєте німецьку мову? – раптом запитав німець.
– У мене мати – вчителька німецької мови, – не моргнувши оком, відповів Дмитро. – А батько був власником взуттєвої фабрики.
– І оце ви, син таких заможних батьків і молодий інтелігент, потрапили в таку скандальну історію? – посуворішав німець. – Знаєте, що вас чекає? За законом воєнного часу ми повинні вас розстріляти або повісити.
Дмитро похнюпився, засумував, опустив голову.
– Гаразд. На перший раз прощаю, – змилостивився начальник. – Оскільки ви інтелігентна людина і знаєте нашу мову. Але якщо це повториться – поблажки не буде. Вас чекає вища міра покарання!
Запотиличники і копняки від партайгеносе
Через пару місяців Дмитро ще раз виміняв спирт на хліб. На цей раз його взяв в оборот дебелий майстер, який у німців був парторгом на фабриці:
– Ти, русіш швайн, знову взявся за старе?
Надавав хлопцеві запотиличників і копняків чоботом. На тому екзекуція закінчилася. Дмитра залишили, бо вже навіть своїх юнаків німці демобілізували на фронт, тому не вистачало робочих рук. А він проявив себе сумлінним працівником, тож йому і на цей раз простили.
Ішов 1944-й рік. Американці з британцями відкрили другий фронт. До бранців табору німці різко змінили ставлення. У вихідні дозволяли виходити за колючий дріт у найближче село. Не замикали на ніч бараки, бо територію шахти часто бомбили союзники. Тож німці боялися, що в барак може вцілити бомба і всі загинуть. А їм потрібна була робоча сила, оскільки своїх трудових ресурсів не вистачало. Тоді у бранців з’явилася можливість вибігати ночами у степ і красти на городах німців картоплю і цукрові буряки. Запікали їх на печах для сушіння калію. Це допомагало вижити.
Дмитро ще раз прокрався. Але йому вже екзекуцій не влаштовували, а перевели на іншу роботу – на склад готової продукції. Мусив вантажити мішки з добривом у вагони. Працювати доводилося в респіраторах, бо в повітрі стояла отруйна пилюка.
Канонада із Заходу і поліцейський-інвалід
Невдовзі шахта і фабрики зупинилися. Не було підвозу вугілля для ТЕЦ, а високовольтні лінії американці розбомбили. Бранців табору перевели в інший регіон. Там будували збройну фабрику. Остарбайтери вивантажували обладнання і ломами кантували його в цех. Це тривало зо два місяці. Настала весна 1945-го року.
– Стало чути далекі артилерійські вибухи, – згадує Дмитро Степанович. Німці почали говорити між собою, що то наступають американці. Стали до нас ввічливими, не зачіпали ні словом, ні руками.
Групу бранців погнали далі на захід. Їх супроводжував всього один поліцай-інвалід з гвинтівкою. Проходили через села, в яких працювали наші хлопці. Вони сказали, що треба тікати, бо німці хочуть зібрати в одному місці 29 тисяч радянських остарбайтерів і розстріляти з кулеметів.
Скористалися моментом біля одного села, коли поліцейський махнув рукою і сказав: «Ідіть, я вас дожену». І більше не з’явився. А по дорозі відступали довжелезні колони німецької техніки. Хлопцям довелося довго чекати, щоб проскочити поміж колонами в ліс.
Світлина в квартирі Д.С.Зоріна
Американські пайки і служба в армії
Відтак Дмитро Зорін із товаришами повернувся у свій перший табір. Лагерфюрер – начальник табору – уже втік. Охорона розбіглася. Згодом прийшли американці. Поводилися з «руськими» дуже добре. Видали бранцям карточки для харчування. На них можна було брати продукти в місцевому магазині. Дмитро з товаришем узяли відразу кіло ковбаси і хлібину і за раз усе з’їли.
– Нас після цього просто розвезло, – каже Д. Зорін. – Ще й сонечко пригріло, то ми на лавочці біля магазину і заснули…
У його документах вказана дата визволення – 10 квітня 1945 року. Два тижні вони були в зоні американської окупації. Потім частину бранців забрали в радянську зону. Спочатку везли «студебекерами», потім потягом, а далі йшли пішки. Вони боялися, що їх судитимуть, але супроводжуючий колону старший лейтенант заспокоїв: «Будете служити в Червоній армії».
Дмитро Зорін 4 роки прослужив у Групі радянських військ в Німеччині. Працював зв’язківцем у 57-ій гвардійській дивізії армії генерала Чуйкова. На його посаді мав працювати офіцер, але дипломованих фахівців не вистачало. А Дмитро добре знав свою справу, вносив раціоналізаторські пропозиції, був відмінником бойової і політичної підготовки, навчав новобранців. Крім того, його використовували як перекладача у спілкуванні з місцевою владою і населенням.
Коли прийшов час демобілізуватися, командир батальйону вмовляв його залишитися на понадстрокову службу. Пропонував поїхати додому на місяць, одружитися, потім повернутися на службу з жінкою, отримати квартиру. Дмитра Зоріна чекала хороша посада і можливість поступити в офіцерське училище. Тобто, комбат малював привабливі умови і казав, що в Україні після війни дуже тяжке життя.
– Але моя ностальгія за батьківщиною переважила, – каже Дмитро Степанович. – Я відмовився, хоча мене й викликав «особіст» і лякав негативними наслідками.
Д.С Зорін у своїй квартирі 26 листопада 2019 р.
Дві дружини і двоє дітей
У 1949 році Д. Зорін повернувся додому. Тоді батьки жили у селі Чкаловому Новотроїцького району Херсонщини. А згодом поїхав на роботу в Каховку, влаштувався в будівельну організацію. Працював на будівництві Каховської ГЕС і Нової Каховки.
У 1955 році одружився з Валентиною Шандибою. Каже, що жінка була сварлива і агресивна, жили у сварках. Він її називав «поліцейською державою» і «стихійним лихом». І хоч нажили сина і дочку, але після 14 років подружнього життя довелося розлучитися.
А от другу жінку – Юлію Боринець зі Львівщини – Дмитро Степанович згадує з теплотою. Прожив з нею понад 30 років, вона померла у 2016-му від інсульту. Каже, що була добра, весела, привітна. Але мала все життя підвищений тиск і не хотіла лікуватися – боялася лікарів. Над його ліжком висять її світлини.
– Була добра душею, щедра, лагідна, – говорить пенсіонер задумливо. – Дуже жалкую за нею.
Д. Зорін довгі роки працював на електромашинобудівному заводі електриком. І хоча 1985-го року вийшов на пенсію, трудився ще 7 років, поки не скоротили. Потім майже десятиліття працював електриком в міській лікарні.
Коли настали часи незалежності України, Дмитро Степанович став активним учасником бурхливих політичних подій. Вступив до «Просвіти», перебував у «Нашій Україні», допомагав місцевим осередкам демократичних партій. Був агітатором, спостерігачем на виборах, давав свої гроші на друк матеріалів та проведення акцій. Також його запрошують, як першобудівника міста, на урочисті міські заходи, зустрічі зі школярами та молоддю.
Гени, спорт і знання
Секрет свого довголіття Дмитро Степанович пояснює просто.
– По-перше, я із племені довгожителів, – каже бадьоро. – Батьки прожили по 90 років. Батькова сестра – 100. Моя бабуся по материній лінії – 106. По-друге, у мене було спортивне і здорове дитинство. На острові Хортиця – первозданна природа і чисте повітря. З восьми років їздив на човні на веслах проти сильної течії. Перепливав Дніпро. У селах тоді хлопці займалися різними фізичними вправами. Ходили на руках вниз головою – хто довше. Влітку купалися в Дніпрі, пірнали на 5-6 метрів у глибину, плавали наввипередки. Розганялися з берега і стрибали в воду, роблячи в повітрі сальто. У школі «зависали» на турніках. У нас був повнокомплектний шкільний спортзал, який дістався від пана.
Ще одним чинником свого довголіття першобудівник міста вважає свій постійний потяг до знань. Його цікавили різні науки – і техніка, і фізика, і література, і історія, і природознавство. Цим завдячує своєму ясному розуму і чіткій пам’яті. Згадує, як у брежнєвські часи разом з малолітньою дочкою вивчав англійську мову – щоб її прийняли до класу з поглибленим вивченням англійської.
Нині довгожитель живе самотньо. Двічі-тричі на тиждень до нього приходить дочка Наталія – прибрати і принести продукти. Він якраз збирався їсти доньчин холодець із металевого судочка та пиріжки. Пропонує й мені спробувати. Я відмовляюся. Поруч з судком на столі лежить «Новітній словник іншомовних слів». Потяг до знань у Дмитра Степановича не минає.
