«Мій батько Віктор Делієв (85 років) у минулому вчитель фізики, директор школи, директор технікуму, майстер спорту України з радіоспорту КВ, зараз пенсіонер, написав звернення до українців, - пише в Фейсбуці Наталія Делієва. - Прочитайте, будь ласка!»
Нагадаємо, Віктор Георгійович Делієв довгий час жив і працював у Новій Каховці. Його дружина Галина Трохимівна учителювала в школі. Їхній старший син Георгій Делієв – відомий актор, музикант, співак, режисер і художник, керівник комік-трупи «Маски-шоу». Наталія Делієва – дружина його молодшого брата Льва Делієва.
Ось текст звернення Віктора Георгійовича:
«Дорогі і милі співвітчизники. Шановне товариство!
Вибачте мені, старому, за те, що і я хотів би кричать, плакати, вити від болю за окупацію моєї рідної України. Я вже бачив війну, бачив, як горіли хліба в степах, як горіли заводи – дим від горизонту до горизонту. Я бачив людські нутрощі на гілляці дерева після німецької бомби по обозу з біженцями. Бачив страшенну руйнацію. Я бачив Сталінград у серпні 44-го – жодної цілої будівлі, груди каміння… Жаховище…
Ми були евакуйовані в західний Казахстан, у степ, десь на схід від Сталінграду, останню залізничну станцію… Я з сестричками ходили в госпіталі – вагони на залізничних станціях – носили скибочки кавунів та динь пораненим. Це наша бабуся нас посилала: «Може, і моїх синочків хтось погодує…», – троє її синів були на фронті, мій батько загинув у сорок першому. Мені і зараз моторошно – що я бачив у тих госпіталях: загіпсовані кокони та мумії, розіп’яті на кривих гілляках. Сліпі, без рук та ніг… І сморід від гною та йоду…
Поранені, каліки, сліпі були майже всі чоловіки, і серед жінок таких було немало. І всі люди, і військові й невійськові, худющі, виснаженні, у дранті. І скрізь черги: за водою з крану, за сіллю, за хлібом, як мене не задушили в чергах за хлібом – і сам дивуюсь. І всю війну хотілось їсти: голод, злидота. А от що творилось під час голоду 47-го – по селу пішли чутки: «Хай не бреше Гашка, що діти померли – вона їх з’їла». Їсти мені хотілося і всі шкільні роки, і студентські…
І от тепер я на пенсії вже 24 роки, двоє любих синів із невістками, які мені за дочок, онуки та правнуки як маленькі янголятка – живи та радій. І жив, і радів….
До 2014 року, до початку окупації добрячого шматка моєї України. І в сні таке не могло приснитись. Не приснилось, а сталось. Знов окупація, війна, стріляють, вбивають… Нашу неньку-Україну зґвалтував «старший брат», коли вона немічна стояла навколішки на Майдані після втечі зрадника-президента. І зґвалтував підло, хитро, підступно… На очах людей, на очах всього світу, Європи…
Ні! Україна окупована не в 2014 році, а вже майже чотири століття! Цим же «старшим братом». Окупант всі ці роки винищував кращих людей, грабував Україну, й особливо жорстоко і послідовно винищувалась мова. І винищив: хіба лише Донбас та Крим розмовляють російською? А Запоріжжя, Харків, Дніпро, Одеса? А Київ?!
Ще раз про окупантів: їхній основний ідеологічний довід – «мы защищаем русскоязычное население…», при цьому (і до цього) винищуючи українську мову та українських людей.
Борис Барський і Георгій Делієв на рок-фестивалі у Таврійську в 2010 році
Чим я, старий, можу допомогти Батьківщині? Посилали з волонтерами вовняні шкарпетки, рукавички, мед… Честь і хвала нашим патріотам та волонтерам: без них чи вистояли б воїни в цій війні.
Я твердо знаю, чим я можу допомогти воїнам. І я, і кожен дід, кожен чоловік, кожна жінка, дитина: ГОВОРІМО УКРАЇНСЬКОЮ! Це корисніше для перемоги в цій війні, ніж «Гради» та «Буки», автомати Калашникова… Мова – основа нації.
Розмовляймо українською, спілкуймося вдома й на роботі, читаймо!!! Пишаймося нашою мовою: це одна з найбільш древніх мов! Найбільш багатих мов! Це найлагідніша, найкрасивіша мова світу, от вже дійсно солов’їна мова.
Так, я вже 15 років живу біля дітей, біля Одеси, а тут на 99,99% все зросійщено. На Трійцю стоїмо з жінкою в церкві у вишиванках, спілкуємось із Богом, така святість! Ззаду хтось шепоче: «Чо это за «бандеровцы?». Як мене Господь волею моєї жінки втримав від рукоприкладства в святій церкві – і досі не знаю. Боляче, тяжко: боляче за Україну.
Так, тяжко. А як було тим великим українцям, яких було просто винищено, замордовано, закатовано за мову?
Як відродити на рідній Україні українську мову? Лише нашими зусиллями! Звісно, держава повинна бути «впереди на белом коне»: має бути суворе, чітке законодавство. І вже дещо є!
Але мова – це щось таке делікатне й тендітне, що не терпить адміністрування, а любить людяність, культуру, шляхетність. Без нас, громадян, волонтерів тут не обійтись.
І останнє. Думка мислителя Карла Маркса: у країні недержавною мовою розмовляють лише окупанти, гості та ідіоти. Тож «думайте сами, решайте сами: быть или не быть» – відбудеться Україна, чи так і будемо під егідою «русского мира» животіти.
Україна відбудеться. Україна вже відбувається. І їй треба допомогти – і словом і ділом. І слово рідною мовою кожного з нас буде великим ділом для України».
На головній світлині: Віктор Георгійович Делієв працював у Новій Каховці директором Станції юних техніків. Фото із родинного архіву
