Як проходить день в окупації? Про сприйняття реальності очима очевидців.
Непокоїть невизначеність майбутнього
Чоловік, 38 років, залишився в окупації
Мій день починається з планування свого часу зі змінами у зв'язку з погодою. Якщо це не понеділок — то день розпочинається з 5:30 - 6:00. Бачу, як новокаховчани кудись ідуть чи їдуть — на ринок, на дачу, в аптеку, в магазин, де працює термінал. Я, наприклад, якщо погода більш-менш нормальна, виходжу рибалити, буває так, що майже щодня.
Місто стихає десь після 19:00. Люди стали частіше проводити час у дворах разом. Сидять на лавках і обговорюють останні новини.
Питання, які хвилюють в окупації — які магазини працюють безготівково, які новини на південному фронті, які можливості заробітку на сьогоднішній день, хто може з картки зняти готівку.
Що лякає в окупації — найбільше непокоїть невизначеність майбутнього. До війни якось все було чітко і зрозуміло, були плани як мінімум на півроку наперед. Тепер плани максимум на два тижні.
Чому я досі не виїхав? Маю кілька причин, чому залишаюся в окупацію п’ятий місяць, але озвучити можу тільки частину з них: мої батьки не хочуть виїжджати, а залишити їх — не готовий; залишити житло — це стовідсотково віддати росіянам все, що купував протягом довгого часу, жалко залишити; бракує фінансів, бо на роботі не платять.
Сину в червні виповнилося дев'ять років. Він зараз на підконтрольній території України, тому я спокійний за нього, спілкуємося з ним.
Стали більш цінувати життя, в тому числі і дрібниці, які раніше не помічали: чи то собаку годувати в гаражному кооперативі, чи на дачі виростити врожай, чи дрібний ремонт речей зробити через неможливість купити щось нове.
Мої плани після війни — якщо до кінця літа буде звільнено Херсонщину: хотів би побачити сина; поїхати на море, не думаючи про погане; влаштуватись на роботу і поступово відновити мирне життя та довоєнні звички.
Найбільше непокоїть безпека сім'ї
Жінка, яка виїхали на цьому тижні з окупації. Має 3-річну доньку та 11-річного сина з обмеженими можливостями.
В окупації, найперше — це вгамовувала інформаційний голод. Зв'язок жахливий, інтернет не працює, потрібно було виходити шукати місце, де роздають вайфай та шукати новини, дізнаватись про нові досягнення ЗСУ, іноді сумні новини.
На жаль, жителі не мають змоги впливати в окупації. Є обмеження комендантської години, за порушення дуже жорстоко карають, можна не встигнути пояснити. Основа життєдіяльності — це торгівля на міському ринку, а у другій половині дня відкривається ринок, якій влаштовують любителі дачного господарства.
Єдина розвага — містечко атракціонів, яке приймає тільки готівку. Аби дістати готівку, потрібно сплатити комісія до 25%. Дохід впав або відсутній у багатьох жителів. Тому витрачати готівку люди змушені тільки на речі першої необхідності. У вечері мешканці міста збираються поспілкуватися, бо це єдине джерело новин для багатьох.
Найбільше непокоїть безпека сім'ї. Діти з особливими потребами це теж частина моєї родини. Я хвилююсь за них, бо дуже хочу з ними відсвяткувати день перемоги. Мене засмучує, що більшість дітей залежні від ліків, які в окупації або дефіцит, або зовсім відсутні. Така ж проблема з засобами гігієни — памперсами. Реабілітація відсутня. Діти які потребують постійної реабілітації втрачають набуті роками навички, їх стан та розвиток погіршуються.
Я дуже не хотіла їхати, бо не розумію, чому я повинна їхати? Я у себе вдома, але стає небезпечніше з кожним днем. Втрачаю здоров'я, мені необхідне медичне втручання, яке під окупацією неможливе.
Я не весь час ховалась від вибухів та шукала їжу. Ще намагалась допомогти — приймати замовлення на ліки та роздавати їх тим, хто цього потребує — дітям з інвалідністю. Мій чоловік найкращий — він узяв на себе усі домашні питання, щоб я змогла вирішувати разом з волонтерами питання забезпечення ліками дітей з інвалідністю.
З дітьми не розмовляємо про війну. Донька занадто маленька, щоб зрозуміти цей жах. І так донечці постійно сняться жахи, вона бачить і чує вибухи, відчуває на собі окупацію. Але вона розуміє що це стріляють танки, погані танки.
Я передивилася своє ставлення до оточуючих, хто прийшов на допомогу, жодного разу не поцікавився чи живі ми, хто не відповів на прохання, хто несподівано запропонував свою допомогу.
Підем не за бажанням, а коли лунає гучний вибух, діти повинні були вчитися розважати себе самі, бо багато часу та сил уходить на довжелезні черги в аптеки, магазини, на вирішення багатьох питань
Я би хотіла брати участь у відбудові, продовжувати волонтерство. Найперше, що я зроблю після перемоги, відсвяткую. Мрію познайомитись та поспілкуватися з нашими рятувальниками з ЗСУ, бо багато інформації зараз засекречено.
