Світлана (ім’я змінено з питань безпеки - ред.) не виїжджала з Нової Каховки. Їй за 50. Вона розповіла Novakahovka.city як живеться в окупації.
Просто не хотілося вірити, що Росія наважиться
Ніколи не готувалась до подібної ситуації, ніколи не думала, що станеться ця війна. Просто не хотілося вірити, що Росія наважиться піти на найдобріший народ у світі, самий роботящий, самий усміхнений. Піти на нас війною, за що? Досі не розумію. Здогадуюся, що то амбіції однієї людини. Але до росіян зараз ставлюсь дуже негативно. Вважаю, що підтримувати це жахіття і якось дивно ставитися до цього, що вбивають нас, мирне населення, я того не розумію. До війни думала, що вони не наважаться на вторгнення.
Раніше ніколи не робила запасів. Коли бачила, що щось закінчувалося, ішла у магазин і купила знову. Але тепер стала запасатися, раніше тільки для тварин заморожувала продукти, а собі ніколи. Не люблю мороженого м'яса, а зараз доводиться їсти. Навіть закатувати почала, щоб тільки себе зайняти — вже 15 років нічого не консервую на зиму. Не мала такої потреби.
Від сусідки залишилось намисто
У мене працює телевізор, всі українські канали доступні. Зараз дивлюся “Єдиний” і “Прямий канал”. З інтернету не так багато можу читати, тому що він погано працює. На телеграм-канали не підписана, бо страшно. Беру весь час з собою телефон, тому не підписана на телеграм-канали. Бо іноді в магазинах ми розраховуємося з картки на картку і потрібен мобільний додаток банку. І телефон виручає під час оперативного зв’язку з оточуючим світом, а раптом щось прилетить. Як у нас нещодавно було, сусідка по двору ходила. Стався вибух, і від бабці залишилось тільки намисто.
Привіз снаряд на велосипеді
Знаю, що був навіть трагікомічний випадок. Снаряд прилетів до когось на подвір`я. Чоловік пішов до поліції, написав заяву про це. Прочекав кілька днів, а потім сам витягнув той снаряд — це дуже небезпечно, як на мене. Прив’язав цей снаряд на велосипед і привіз його в поліцію. Там трохи не повмирали, коли його побачили. Посадили його на два дні в підвал, думали, що це диверсія. Ну багато по місту залишків снарядів валяється, нікому немає до того діла.
Я ключниця
У мене п’ять зв`язок ключів від будинків сусідів — приглядаю за дворами. Нещодавно в місті згоріла хата, добре, що були ключі. Нічого не довелося ламати. Але люди поїхали і вимкнули водопостачання — це призвело до того, що хату не змогли потушити. Поки приїхала пожежна, можна було б врятувати будинок. Було пряме влучання з 29 на 30 серпня і цілий феєрверк від того загоряння. Відлетіла задня частина ракети, кілька хат просто диміли.
Живу з собаками та кішками
Захищала офіс від мародерів. Переживаю, щоб все зберіглося як було до війни. І ще в мене є собаки і кішки. Я їх годую. Це мої діти. Навіть не уявляю як би я їх залишила (плаче — ред.). Син казав: “Мама відпусти їх за хвіртку, самі знайдуть, що їм їсти”. Ну як вони знайдуть їжу в такий час? Їх стільки зараз по місту бігає. Взагалі буду пробувати організувати притулок для тварин. Чи захочуть їх забрати господарі після війни — це ще питання.
Якби у мене був бусик, то я б завантажила усіх цих тварин з собою. А так кому вони тут потрібні, особливо зараз. У мене є знайома колежанка, яка кликала мене у Вінницю в окремий будинок. А хто перевезе? Може, за великі гроші хтось би і наважився.
Чому залишилася?
Залишилася, бо відчувала так, що маю бути тут — у будинку бабці, де я народилася. Це для мене живий організм. Довіряю сусідам. З ними я виросла. Гуртуємося і спимо всі разом в будинку одного з сусідів.
Хочеться, щоб усі, хто виїхав, зрозуміли нас — тих, хто тут. Я ніколи не вважала, що на Донбасі чи в Криму “сепари”. Людям, які знаходяться на окупованій території, страшно. Тепер я знаю, як це — коли ти не маєш права голосу, коли ти боїшся за кожне слово потрапити на підвал. Страшно нам тут. Намагаюся не прислуховуватися до того, що там на вулиці. І виглядати немає смислу — ліхтарі не горять. Темно і дуже страшно. Останнім часом навіть собак закриваю в хаті.
Південь — український
Коли бахкають наші, то моєму задоволенню немає меж. Коли я знаю, що чергову базу знищили. Не вірю в бога, але сиджу і молюся, щоб ми були живі. Я вірю, що Херсон залишиться українським. Росіяни думали, що ми їх будемо зустрічати з хлібом та сіллю — ні, тут такого немає. Я пишаюся, що український південь показав дулю ворогам.
