Три евакуації однієї родини з Нової Каховки
Звичайна новокаховська родина виїхала з міста до вільної України. Та робили вони це по черзі, кожен по-своєму, зі своїми емоціями та з власних причин. Три розповіді від першої особи і три різні погляди на порятунок своєї родини – у матеріалі Novakahovka.city.
Виїзд перший: "У сірій зоні без коліс і запаски"
Антоніна, прожила 3 місяці в окупації. Випускниця новокаховського ліцею (школи) 2023 року.
Війна мене застала тоді, коли я навчалася у 10 класі. Через вибухи зранку 24-го я прокинулася та злякалася, бо не розуміла що відбувається. Перші три дні були самі лячні, бо нічого не зрозуміло. Великі черги в магазинах та банкоматах, людей спіткала паніка, вони почали виїжджати з міста. Ми же з сім'єю вирішили, що будемо залишатися.
Були дивні відчуття, і з кожним днем ставало все страшніше. Більш за все я була стурбована тим що, знаходилася фактично в неволі. Начебто Нова Каховка – твій рідний дім, близькі тут поруч, але часто виникало почуття, що ти просто можеш не прокинутись зранку. Вибухи, постріли – і ти не розумієш, чи то ракета летить або просто вітер подув. Дивним було й те, коли ти приходиш в магазин, а на полицях пусто. Раніше ж там лежали улюблені солодощі – то тепер пустка. Мені здавалося, що я збожеволію.
Російська техніка на Дніпровському проспекті. Березень 2022 року
Тому через 2 місяці окупації я прийняла рішення виїзджати. Я виїхала з бабусею. Хвилювалася дуже, адже було багато випадків, коли обстрілювали машини або просто забирали коштовні речі. Але, незважаючи на страх, ми виїхали. Їхали у напрямку Баштанки Миколаївської області. Добралися більш-менш нормально, та коли перетнули сіру зону, в нас пробило колесо: поміняли запаску, їхали хвилини дві – і запаску теж пробило. Зв’язок погано працював, тож ми просто чекали на допомогу. Добре, що ми їхали не самі (зі знайомими), тож після купи дзвінків з усіх наших телефонів, ми нарешті додзвонилися на гарячу лінію: до нас приїхали військові та замінили колесо. Дуже вдячна, що вони пішли на такий ризик.
Тепер, коли вже більше року моє місто в окупації, я навчаюсь дистанційно. Якщо чесно, то важко, треба себе змушувати заходити на конференції. Але це дуже мені допомогло з самодисципліною. Роблю собі графік та притримуюсь його.
Щодо вступу до вишу, то я би хотіла отримати державну квоту. Оскільки мені довелося виїхати зі свого рідного міста, то це було б допомогою у фінансовому плані. Плюс: я все-таки не маю потрібного рівня підготовки до іспитів, який могла б отримати при очному навчанні у своїй рідній школі.
Виїзд другий: "Коли дісталися українського блокпосту – більшість людей плакало"
Анастасія, прожила півроку в окупації. Випускниця вишу, а станом на початок масштабної війни – студентка.
Вибухи 24 лютого я зустріла в ліжку. Жила разом з хлопцем на квартирі, 10 хвилин пішки від батьківської хати: моя сестра тоді збиралась до школи, це був перший навчальний день після карантину.
Звісно після, вибухів о 5 ранку всі прокинулися – і ніхто вже далі спати не лягав.
Після сніданку я пішла до мами: так дивно було йти ті 10 хвилин і дивитись на теплий ранок та переляканих людей. Усі ми знаємо, що о 10 ранку ворожа техніка вже була у місті. Перший місць ми намагались не виходити з дому.
Життя в окупації можна поділити відносно на 3 частини. Перші 2 місяці: страшно, звикаєш до вильотів, звикаєш до облич цих істот, будуєш всередині фантомне відчуття безпеки.
Другі 2 місяці: уже під звук «бабах» прибираєш в садку листя, спокійно ходиш на пошуки їжі, думаєш про роботу, навчання. Я сприймала як квест тодішнє життя. Пам’ятаю ранок іспиту, а в нас немає ані інтернету, ані зв’язку. Не з’явитись на парі варіанту немає, бо у мене “автомат” (автоматичне зарахування викладачем заліку студента — прим. ред.). Або з’являєшся, або пишеш потім. То я "осідлала залізного коня" – тоді всі боялись їздити на машинах, бо могли відібрати, а власник велосипеду відчував себе дуже комфортно. Під час поїздки ранковим містом навмання зрештою я змогла знайти зв’язок.
Треті 2 місяці: літо. Звикли всі, і навіть трохи розслабились. Неприємно було бачити істот з автоматами, які ходили по базарчику вибирали собі кріп, сонцезахисні окуляри та були в пошуках українських продуктів. Бо ті, що привозили з Криму, навіть ці істоти не хотіли їсти.
Після початку прильотів знову з’явився страх, та відчуття ізольованості дуже сильно з'їдало. Особисто я розуміла, що ближче до осені потрібно їхати на підконтрольну територію, отримувати диплом, працювати та заново соціалізуватися.
Черга машин у Василівці влітку 2022 року
Я виїджала з незнайомими людьми. Дочка маминої знайомої та їхній сусід виїжджали на підконтрольну через Василівку на машині. Боже, як я з ними споріднилась за 5 днів у черзі! Найприємніший спогад: коли ми втрьох слухали медитацію під запуски ракет в полі. Найнеприємніший – дивитись на молодих мамусь з немовлятами, які вкривалися тканиною від палкого сонця в автобусі. Але ті 5 днів вартували відчуття свободи. Коли ми під’їхали до посту з українськими воїнами, більшість людей плакало. Чесно кажучи, повітря було іншим. Це відчувалось.
Після цього, настав період адаптації до цивільного життя. Постійний зв’язок, можливість сплатити картою, купити собі смачну їжу – навіть це викликало у нас неймовірний захват.
Виїзд третій: "Живеш, наче кріт у норі: містом не ходиш"
Віталіна. Мати дівчат, прожила в окупації 8 місяців
Я – жителька Нової Каховки з 2000 року. І з того часу дуже полюбила це чудово місто.
Війна застала мене вдома. Тож коли о 5 ранку я почула вибух, то зрозуміла, що війна почалася – та сама, у яку я не хотіла вірити. Страх, невідомість, розгубленість надія та віра, що зараз все закінчиться. За 2-3 тижні щось вирішиться. Але все йшло зовсім не так, як я собі захотіла.
Життя мене викинуло в 1990-ті: величезні черги в магазинах, олія, борошно в дефіциті, а цукор 95.00 грн. Мої доньки тим часом сидять вдома, боязко відпускати їх самих, навіть до магазину.
Таким були черги до магазинів і аптек у Новій Каховці. Літо 2022 року
Минув лютий, березень, вже і квітень почався. З'явилась можливість виїзжати своїм транспортом, молодша донька з моєю мамою та знайомими поїхали. Я дуже хвилювалась і чекала дзвінка: "Усе ок, ми вже на підконтрольній". Зранку вони виїхали і цей день тягнувся, мов ціла вічність. Але нарешті дзвінок: "Усе добре, ми в безпеці”. Видих… Я і старша донька залишаємося ще в місті. Як би це банально не звучало, але звикаєш до такого життя.
Настав липень, і старша донька вирішила їхати на підконтрольну територію. Стояли вони 5 днів в полі, 5 днів очікування і безсонних ночей. Бо у русні був наказ - не пускати більше 20-ти машин. Як згадаю свій стан тоді – і все моє тіло здригається. Донька добралась до Запоріжжя: все добре.
Я ж залишилась у місті, чекаючи ЗСУ. Значно почастішали вибухи, спати вночі неможливо. Усі вікна в квартирі забила фанерою. Живеш, наче кріт у норі, містом не ходиш: тільки до магазину, і те швидко.
Пошкоджений будинок на вул. Дружби
Вересень. Приліт у чотириповерхівку. Повністю одного прольоту немає. Я приймаю рішення виїжджати. Беру кота, шукаю перевізника і виїжджаю. Мені пощастило, проїхали за день. Вранці виїхали – а ввечері вже у Запоріжжі. Сказати, що був шок – це нічого не сказати. Я наче приїхала з іншої планети: на підконтрольній зовсім інше життя.
Добралася до рідних, потім адаптація в новому місці. Адаптація проходить важко: зйомна квартира, тягне додому, тільки одне радує, що всі рідні поруч. І їм велика подяка за підтримку. Звикаєш жити в новому місці, та так страшно через обстріли і тягне додому до рідного міста. Але на підконтрольній краще і безпечніше, ніж на окупованій території. Віра є, що рідне місто буде звільненим від окупантів. Вірю в ЗСУ і вдячна їм за захист. Бо на власні очі знаю, що таке «русский мир».
Від редакції. Нагадаємо, буквально через пару місяців після цього, узимку окупанти закрили виїзд із окупованої Херсонщини на Запоріжжя, тож жителі Нової Каховки опинилися у пастці окупантів. Про будні в окупації читайте на Novakahovka.city.
