Багато херсонців після широкомасштабного вторгнення вимушено покинули домівки та облаштовують своє життя зовсім по-новому. Історія Світлани, жительки села Степне, Новорайської громади Бериславського району про те, як довелося прийняти складне рішення і виїхати з рідного дому, а потім повернутися і почати жити заново у деокупованому селі.
Життя в окупації
Мама трьох дітей, Світлана до війни працювала вихователькою у дитсадочку. 24 лютого 2022 року зустріла вдома.
— Мені мама подзвонила того ранку. У неї було господарство, тому рано вставала. Сказала: “Прокидайтеся! Війна!”
Світлана з донькою
Світлана з сім’єю прожила в окупації недовго, у квітні довелось виїхати. Згадує, як змінилась економічна ситуація в селі:
— Перше, що було найстрашніше — коли спустошували магазини. Гроші, які ми відкладали, одразу витратили на продукти. Всілякими силами збирали собі харчі.
Жінка згадує як у село заїжджали на цивільних автівках росіяни:
— Наш будинок — крайній, стоїть понад дорогою. Ми бачили, як на вулиці солдати починали рити окопи, майже біля будинку. Але згодом ці перші військові поїхали далі.
Світлана розповідає, що спонукало її прийняти рішення про виїзд із села:
— 6 квітня ввечері їх приїхало тьма-тьмуща, було багато військової техніки. Я збиралася виїхати з дітьми. Це були лічені хвилини на прийняття рішення. Продукти закінчувалися, гроші теж. На мене і трьох дітей було 500 гривень”.
Виїзд затягнувся на 2 дні
Виїхати допомогла подруга, яка теж вивозила родину. Світлана вирішила спершу вивезти дітей, облаштуватися на новому місці, а потім забрати чоловіка.
Але не встигла: увечері після від’їзду по нього прийшли російські військові.
— Мама телефонувала, казала, що під’їхав танк. У чоловіка забрали документи і телефон. Уже знали, хто він. Певно вже здали. Він до останнього дня залишався в окупації, поки село не звільнили”.
Виїзд затягнувся на 2 дні. Їхали через Коблево, потім — на Одесу.
Жінці довелося з трьома дітьми пересуватися Україною тиждень, поки не знайшли собі тимчасове житло. Коблево — Одеса — Умань — Козятин — Єланець, де була занедбана хата. Нарешті, у Вознесенську волонтери дали жінці контакти, де можна було отримати житло на Львівщині. Спочатку жінці з дітьми довелося жити в приміщенні церкви, яку тільки зводили.
18 квітня Світлана з дітьми стали свідками ракетного обстрілу Львівщини. У той день за інформацією Повітряного командування «Захід» відбулося чотири ракетні удари по Львову, з них три удари по об'єктах військової інфраструктури, один — по шиномонтажу. Внаслідок влучання сталися пожежі. Загинуло сім людей, були поранені, серед них дитина. Після усього побаченого жінка готова була виїхати до Польщі у пошуках безпечного місця.
Повернення додому
Але житло все-таки знайшли у Львівській області.
— Діти тут у школу ходили. Онлайн-навчання не було. Нашу Степнянську школу і дитсадок — розбили. У нашому селі на початку липня тільки світло дали, — розповідає жінка.
Степне звільнили 11 листопада 2022 року. За час окупації зв’язку майже не було.
“Хто з села виїхав — той передавав, де саме були прильоти. Усі живі. Чоловік рази два виходив на зв’язок”, — згадує переселенка.
У грудні 2022 року Світлана повернулася додому — померла її матір. Не такого повернення звісно хотілося, але жінка не складає руки.
Почали шити прапори
“Як тільки ми сюди приїхали, то дуже сильно хотіли купити прапор України. Але в найближчих містечках — ніде не знайшли. Дочка запропонувала: пошиймо самі, тим паче дівчинка незадовго до війни брала участь в олімпіаді з трудового навчання. Волонтери допомогли придбати швейну машинку. Вживану, стареньку і недорогу. Навіть знижку зробили, на яку ми купили тканину”, — продовжує Світлана.
Першими покупцями стали місцеві жителі — хотіли підтримати. Світлана зі старшою донькою шиють прапори — уже рік. Згодом жінці подарували ще одну швейну машинку, а тепер — Світлана купила нову.
— Ми з донькою пересилали прапори і нашим військовим. Взимку робили окопні свічки. Зараз збирали допомогу для Херсонщини. Ми не могли стояти осторонь, — розповідає жінка.
Після звільнення Світлана усвідомила, що повернення до колишнього життя — не буде. Адже у селі зруйнована інфраструктура, вона втратила близьку людину — усі ниточки, які пов’язували її з минулим.
— Мене перемкнуло в якийсь момент. Його треба було пережити, взяти себе в руки. Живемо зараз у своєму селі, садимо город, шиємо прапори, — зітхає жінка.
Як зазначає сама Світлана, ВПО — це не вирок. Це нова сторінка життя для України і для тих, хто отримав цей статус.
Контакти для тих, хто хоче придбати собі прапор лишаємо тут.
Світлана Локатир
Viber: 0509075925
Instagram: @patriot_ua_ls
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телаграм
