40 років тому, ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в московитських таборах смерті помер великий син України Василь Стус. Його ім'я стоїть у перших лавах українського дисидентського руху, а життя досі для багатьох є символом тієї епохи. Однак історія перепоховання тіла поета після передчасної смерті є красномовною.
Осуджений на 10 років примусових робіт і п'ять років заслання поет-дисидент Василь Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року. Похоронили його на табірному кладовищі. Батьківщині перевезти тіло додому не дали — мовляв, ще не вийшов термін ув'язнення.
Домогтися перепоховання Стуса в Україні вдалося лише у 1989 році під час Горбачовської перебудови. Дозволив на це особисто Леонід Кравчук тодішній третій секретар ЦК Компартії України, який відповідав за ідеологію.
Остання крапля крові
До Пермі від Спілки письменників за тілом поета полетів Володимир Шовкошитний – як директор майбутнього документального фільму про Стуса
— Зі мною були оператори, — розповідає Володимир Федорович. — Мавши при собі дозволи на перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Також у мене були відповідні накази на перепоховання у Києві.
Володимир Шовкошитний
Однак, не все було просто. На місці представники тодішніх радянських спецслужб влаштували групі справжній терор: пробивали колеса в машині, на якій вивозили тіла, звинувачували у ДТП із загибеллю дитини, не хотіли віддавати цинкові гроби, про які домовилися ще у Києві. Найбільша проблема була в тому, що за тогочасними законами тіла ув'язнених не можна було перепоховувати до закінчення терміну їхнього ув'язнення. Але вже йшла горбачовська перебудова і ніхто з партійних діячів та начальників спецслужб не знав, як поводитися.
— Кінець-кінцем я почав шантажувати майора КДБ Ченцова, — згадує В.Шовкошитний. —Пообіцявши йому, що одного дня вийдуть газети від Австралії до України із заголовком «Ченцов — ворог перебудови». Тоді він здався. Але близько 300 віршів Стуса, написані ним останніми роками, залишилися на совісті Ченцова.
Та найбільше диво ждало кіногрупу під час розкопок могили видатного поета. Гроб підняли вночі у світлі кінокамер. Відкрили кришку і остовпіли. Тіло було нетлінним – як на фото.
— Перекладаючи тіло в цинк, я почув хруст, — каже Володимир Федорович. — придивився і побачив, що мізинець на його руці тріснув і в ньому щось червоніє. Дивуюся ближче: кристал крові. У мене волоси піднялися на голові. Це була кров. Я потім так і написав: «Стусова остання краплина крові пролита за Україну».
Володимир Шовкошитний на зустрічі з читачами у Новокаховській бібліотеці №2
Труні несли на руках
Літак із гробами прилетів 18 листопада о 20.30 до аеропорту «Бориспіль». Там зі свічками та корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на гроб чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.
— Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, — згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. — Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоби не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили держаками та койками.
Перепоховання дисидентів Стуса, Тихого та Литвина
Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам'ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у місті перепинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській. На мітингу виступили В'ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.
На могилах встановили однакові дубові хрести. Біля березня 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковика.
Василь Стус
Вірші різних років
* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
* * *
Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.
* * *
Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги — аж лящить.
Над Прип'яттю світання зайнялося —
і син біжить, як горлом кров біжить.
Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда —
Тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря — сновида і приблуда —
Одержаний задурно щедрий дар.
А човен побивається об здвиги
Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
...Підтале чорноводдя зелен-криги
займається світанком на щоці.
З листів до дружини та сина
Валю, люба моя! Прошу дуже, не побивайся за мною. Все буде гаразд, і я ще колись візьму тобі за підборіддя і скажу Вертерові слова: Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусив би дарувати радість. Скажу, обіцяючи далі дарувати лише радість усупереч фатумові, не заходячи з тими, з ким краще не заходити.
Василь Стус з дружиною, сином та сестрами
* * *
Щодо моїх прохань, то вони куці (весь покладаюсь на Тебе і Твою заклопотану голівку). Проте скажу дещо: трохи табаку, маленькі ножиці аби вуса рівняти, хоч вони не такі ще, як у пана Івана (Світличного), махрового рушника – хоч і старого, коли б позбавлено пам'ятного, циганську голку і малий клубочок шерстяних ниток до штопання, пару білизни теплої.
* * *
Пильнуй сина. Зроби так, щоб він знав, за що його батько зазнає нагінок, і не соромився мене, а пишався, може. Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою.
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нової Каховки сіті у Фейсбук
Приєднуйтесь до Нової Каховки сіті у Телеграм
