35-річний актор з інвалідністю з Херсона Віталій Пронько розповів про те, чому важливе створення інклюзивних просторів під час війни. Віталій вихованець Олешківського дитячого будинку-інтернату наразі в Данії. Вчить данську мову, працював помічником на кухні та пакувальником на комп’ютерному складі. Novakahovka.city поговорила з актором-херсонцем з інвалідністю, який опинився за кордоном про виклики інклюзії в Україні під час війни.
Українське суспільство має бути готове до нових реалій. Актуальність проблеми інклюзії та ставлення до людей з інвалідністю залишається важливою і, на жаль, зберігатиме свою актуальність ще багато років, особливо в контексті війни в Україні. Війна приносить із собою численні виклики, зокрема, збільшення кількості людей з інвалідністю. Це питання вже набуває поширення, і суспільство має бути готове до нових реалій.
Віталій Пронько на сцені
На початку моєї акторської кар’єри багато хто сумнівався у моєму успіху. Коли я розпочинав свою акторську кар'єру, багато хто сумнівався, чи зможу я досягти успіху, враховуючи мою інвалідність. Проте я не звертав уваги на ці сумніви і продовжував рухатися вперед. Завдяки моїй наполегливості, мені вдалося влаштуватися в театр і працювати там шість років. Однак я бачив багато проблем, пов'язаних із доступністю, особливо для людей, які пересуваються на інвалідних візках.
Я став актором у віці 26 років, закінчивши Херсонський державний університет за спеціальністю культурологія. Моє навчання дало мені змогу зрозуміти основи акторської майстерності, хоча моя спеціальність була більше пов'язана з режисурою студентських театрів. Мене запросили в Херсонський театр для участі в соціальному проєкті, де я мав зіграти роль людини з інвалідністю. Після цього я залишився в театрі на шість років, граючи різні ролі.
Віталій Пронько
Моє дитинство пройшло в інтернаті, де до нас, дітей-сиріт з інвалідністю, ставилися як до тих, хто був приречений на нещасливе життя. Був навіть такий вислів “державна дитина”, тобто дитина, за яку хтось отримує кошти. Просто якщо щось з тобою станеться, ніхто за тобою плакати не буде. У моєму дитинстві мені в обличчя казали, що ви нікому не потрібні.
Усе залежить від того, хто і що тобі буде вкладати в голову. Розумієте, коли дитині постійно говорять, що вона сирота, що в неї батьки алкоголіки, що вона так само буде такою, то, звичайно, дитина виростає з думкою про це. Я бачив такі історії.
Але не всі вихователі були байдужими. Були й такі, хто бачив у нас потенціал і намагався виховувати нас як своїх дітей. Це допомогло мені зрозуміти, що можна вирости гідною людиною, незважаючи на важкі обставини.
Віталій Пронько
Усі проблеми з інклюзією починаються з байдужості з боку державних чиновників. Важливо, щоб люди, які виховують дітей з інвалідністю, розуміли, що ці діти такі ж, як і їхні власні. Увага до таких дітей має бути максимальною. Усі проблеми з інклюзією починаються з байдужості з боку державних чиновників, які не забезпечують необхідні умови для життя людей з інвалідністю. Простір має бути доступним і комфортним для всіх, і це завдання лежить на плечах держави та суспільства.
Я бачив у Ютубі програми, де українці роблять флешмоби, в яких зірки сідають у візочки, проживають день як людина з інвалідністю. І я вважаю, що так само треба було б робити з чиновниками. Саме вони повинні сідати у візочки, щоб відчути на собі — як це бути людиною з інвалідністю. Бо на словах вони посміхаються і розповідають, як їм тебе шкода, як хочуть щось змінити, але при цьому нічого не роблять, а коли вони на собі відчують, як це піднятися по сходах, не маючи ліфта, в магазині, наприклад, або до перукаря.
На мою думку, від чиновників залежать рішення, які мають певні важелі впливу на будівництво та благоустрій, щоб людям з інвалідністю чи дітям було комфортно. Не прості люди це вирішують — вирішують чиновники.
Толерантність і поважне ставлення до людей з інвалідністю є ключовими аспектами розвитку суспільства. Необхідно виховувати дітей, розповідаючи їм про існування таких людей, щоб вони не боялися і не цуралися їх. Важливо, щоб діти з інвалідністю мали можливість спілкуватися зі своїми ровесниками на рівних умовах. Тільки так можна досягти справжньої інклюзії.
Віталій Пронько
На жаль, в Україні існує багато проблем із забезпеченням доступності для людей з інвалідністю. Хочеться звернути увагу суспільства на важливість облаштування пандусів, зниження бордюрів та інших елементів доступності. Під час і після війни це питання стане ще більш актуальним, і я вірю, що люди стануть більш свідомими щодо цієї проблеми.
Інклюзивні простори — це місце спілкування для всіх на рівних. Інклюзія не повинна означати відокремлення. Вона має передбачати рівність і взаємодію між дітьми з інвалідністю та їхніми здоровими ровесниками. Інклюзивний простір – це простір, де всі діти, незалежно від фізичних можливостей, можуть спілкуватися і взаємодіяти на рівних. Відокремлення дітей з інвалідністю в окремі класи чи групи не є справжньою інклюзією.
Вважаю, що інклюзія – це не просто модний тренд, а необхідність для розвитку суспільства. Важливо, щоб усі, від чиновників до простих громадян, розуміли це і працювали над створенням доступного і комфортного середовища для всіх.
Зараз потрібно пояснювати в школах, що є такі діти і дорослі, які не мають кінцівки чи певні проблеми зі здоров’ям — так буває, це життя. Не треба боятися цього, не треба цуратися. Бо всі діти — такі самі діти як і ви.
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
