Як повідомляла NovaKahovka.City, протягом місяця група письменників з України перебувала у резиденції Австрійського фонду культури у Варшаві. Там вони мали написати оповідання у стилі фентезі про майбутнє людства. Учасник цієї місії, поет з Нової Каховки Олександр Гунько пропонує нашим читачам текст свого твору.
Резиденція проходила у комплексі католицького семінаріуму в Ожарові Мазовецькому.
Стрибок у безмежжя
1
“Ну що, Юлю, підемо пройдемося, - запитав її однокурсник з паралельної групи Ігор — русявий, невисокий, але стрункий хлопець. — А то всі розійшлися по парах, одні ми з тобою непарні. Ось туди — до порту, по набережній”...”
Чорнокоса повновида дівчина кивнула головою.. Вона трохи захмеліла від випитого на посиденьках з однокурсниками вина в барі, тому погодилася: прогулятися, дійсно, було треба.
Вони пройшли, розмовляючи, до порту, прогулялися по набережній.
Ці гудки суховантажів, пам'ятник першим корабелам, травневі квіти навколо нього — усе було їй знайоме з дитинства, бо вона виросла в цьому місті. Юля ніби передчувала, що цього дня щось має статися в її житті.
Про Ігоря вона тільки знала, що він із далекого степового райцентру, де в нього мати — директорка школи.
Вони присіли на лавочку і продовжили розмовляти. У якийсь момент Ігор раптом нахилився до неї і поцілував у губи. Дівчина отетеріла: “Що це було?”
“Дружній поцілунок”, посміхнувся хлопець.
“Ніколи більше так не роби”, — сердито сказала вона і підвелася.
Він провів її додому, попрощалися холодно.
А вже вдома вона замислилася. Її однокурсниці вже давно крутили романи, розповідали про це одна одній. А в неї ще не було у житті жодної любовної пригоди. Може, хлопців відлякувало те, що вона була відмінницею, членкинею комітету студентського самоврядування, виглядали суворою і недоторкано? Це вперше її поцілував хлопець.
Вони почали зустрічатися, і зрештою, вона йому віддалася на лавочці у парку.
А коли почалася літня сесія, відчула, що завагітніла. Ігор запропонував їй зробити аборт. Мовляв, нам ще два роки учитися, як ми будемо справлятися з дитиною? Заведемо потім, коли закінчимо інститут.
Юля не хотіла цього робити. Вважала, що вбивати ненароджену дитину — великий гріх. Згодом її почало нудити. Зранку схоплювалася і бігла до ванни, тягнуло на блювоту.
Мати це помітила і спитала, що з нею. Дівчина сказала, що ходила до інститутської медсестри, та порадила їй пройти ретельне обстеження в поліклініці.
2.
Аборт їй зробили невдало. Занесли якусь інфекцію. Дівчина довго лікувалася, потім їй зробили операцію, а після неї сказали, що вона не зможе більше ніколи народити.
Коли Юля розповіла про це Ігорю, він помітно до неї охолонув. На літні канікули поїхав до родичів на Західну Україну. Як сказав, на заробітки. Відповідав на її дзвінки знехотя, а потім і зовсім не брав слухавку.
Коли першого вересня вона прийшла в інститут, його на заняттях не було. Від секретарки деканату вона дізналася, що він перевівся на навчання у сусідній обласний центр.
Дівчина впала в ступор і замкнулася. Закинула навчання. Отямилася лише коли на зимовій сесії завалила іспит з літератури, чим шокувала однокурсників. Тоді взяла себе в руки і вирішила будь-що довчитися.
Після закінчення вишу вирішила поїхати в сусіднє містечко, не могла жити в своєму місті.
Усю свою невикористану материнську любов віддавала учням. Вони її швидко полюбили і потягнулися до неї.
У 2021 році закінчився її обов'язковий термін відпрацювання диплома. Можна було повернутися до обласного центру, але вона вирішила залишитися, бо душевна рана ще не загоїлася.
Їй полюбилося це містечко, збудоване у 1950-их роках, коли тут споруджувалася Каховська ГЕС. З ошатними вулицями, парками, скверами, віковічними платанами і безліччю струмків на березі Дніпра, “кам'яними вишиванками” - декоративними архітектурними прикрасами на будівлях старої частини міста. Жителі його називали містом тисячі джерел або містом “кам'яних вишиванок”.
3.
З Андрієм вона познайомилася на Дні міста, який щороку проводився у третю суботу вересня.
На центральній площі все вирувало. Десятки яток з напоями і наїдками, виставки картин і виробів народного мистецтва, виступи творчих колективів. А головне — концерт її улюбленого гурту “Пікардійська терція.”
Вони з Андрієм стояли у натовпі поруч. Разом бурхливо реагували на виступи артистів. А після концерту він запропонував їй випити глінтвейну. Розпашіла Юлія погодилася.
Потім він проводжав її до нового мікрорайону, де вона жила в гуртожитку. Розповів, що він був пізньою дитиною, як і вона, а три роки тому пережив трагедію — його батьки загинули в автокатастрофі, коли їхали відпочити на море. У їхню автівку врізався КамАЗ, який вискочив на зустрічну смугу. Тому хлопець живе сам у трикімнатній квартирі на центральній вулиці міста, яку його батько отримав, коли працював головним конструктором на великому заводі.
Андрій теж працював на заводі інженером, а коли у бурхливі 1990-х роках підприємство розвалили і розтягнули, пішов менеджером в автосалон.
Він сказав, що в юності грав у місцевому вокально-інструментальному ансамблі на ритм-гітарі, любить літературу, особливо поезію. Якщо на просторах інтернету знаходить якийсь гарний вірш, то заносить його в окремий файл. Хлопець натхненно прочитав вірш про осінь.
Пахне осінь кавою й глінтвейном.
Наче ностальгія — світлий сум...
Небо стало глибшим і об'ємним
Для пташиних помахів і сурм.
І звучить, як музика безмежжя,
Кожна мить у шелесті таїн.
За тобою квіти ніжно стежать
Незбагненним проявом своїм.
І кружляє невловиме щастя,
Щоб спинитись десь аж на межі.
Може, осінь — полум'я всечасся
У хвилинних сполохах душі*.
Юля була вражена поезією, бо, як філолог, могла її оцінити професійно.
“А хто автор”? — вирвалося у неї.
“Ой, не пам'ятаю, — відповів Андрій. — Там у мене записано”.
Він провів її до самого гуртожитку і попросив номер телефону.
Вони почали зустрічатися, проводили час у нескінченних розмовах, а через два тижні попросив її руки і серця.
“А чому ти раніше не одружувався? — спитала його дівчина. — Тобі ж уже за тридцять”.
“ Ще не знаходив дівчини своєї мрії, — відповів він. — Але, здається, вже знайшов”.
Юля сказала, що подумає до завтра.
Пів ночі вона не спала, мучилася сумнівами. Зрештою подумала: а що вона втрачає?.Він розумний вихований, самодостатній, серйозний. Просто ідеальний для сімейного життя. Згадала, що колись читала, що найміцніші шлюби за розрахунком. А при шаленому коханні часто розпадаються.
“Стерпиться — злюбиться”, - подумала вона і нарешті заснула.
Наступного дня дала згоду, але попередила, шо не може народити дитину. Мовляв, застудилася по-жіночому, довго хворіла, і це такі наслідки. Усієї правди вона розповісти не змогла.
Андрій замислився, а потім спокійно сказав.
“Нічого страшного. Візьмемо дитину із сиротинця. Ощасливимо якусь нещасну душу. Головне не хто народжує дитину, а хто її виховає і виведе в життя”,
Вони вирішили не робити гучне весілля. Просто розписалися у РАЦСі і посиділи з дружками в ресторані.
4.
Наступної суботи молоде подружжя поїхало іномаркою Андрія до Юліних батьків на оглядини. Батько, почувши приголомшливу новину відразу насупився.: він мріяв побачити свою дочку-красуню у фаті й весільній сукні, влаштувати грандіозне весілля, а тут... Мати тихенько змахнула сльозу.
Утім, приготували вечірку на чотирьох, щоб відзначити цю подію. Чоловіки випили пляшку коньяку “Каховка”, яку Андрій прихопив з собою. А жінки обмежилися слив'янкою, яку мама готувала щороку.
Вранці наступного дня молодята від'їжджали. Андрій пішов до машини першим, щоб прогріти мотор. Юля збирала речі. Батько вручив їй велику суму грошей, які збирав на її весілля.
“А хлопець нібито непоганий, надійний, — сказав дочці. —Ми з мамою будемо раді, якщо твоє життя з ним складеться”.
Коли почалися осінні канікули, молодята поїхали в сусідній райцентр, де був обласний інтернат для дітей-сиріт.
Директорка довго розпитувала їх про освіту, роботу, економічне становище, житло тощо. Залишилася задоволено. Особливо тією обставиною, що Юлія дипломований педагог і закінчила той самий виш, що понад 20 років тому вона.
Потім повела в ігрову кімнату, щоб вони подивилися на дітей. Юлі відразу впала в око дівчинка років п'яти, що осторонь від інших складала пазли і щось шепотіла.
“О це наша Оксанка-фантазерка, — сказала директорка. — Щодня вигадує якісь історії. То про інопланетян, що покрали всіх метеликів. То про війну між павучками і жучками. З нею ви не знудьгуєтеся. Але є одна проблема. У цієї дівчинки брат-близнюк. Їхні батьки загинули в автокатастрофі три роки тому. А тітка здала їх в наш інтернат. Тож якщо забирати, то обох. Ми не можемо розлучати братика і сестричку. Але з Ромчиком у вас проблем не буде. Він спокійний, тихий, сумирний”.
Юля благально поглянула на Андрія. Він підбадьорливо кивнув.
“Ми згодні”, — швидко сказала Юля.
Оксанка наче відчула, що дорослі говорять про неї. Вона повільно піднялася і пильно подивилася на Юлію. Потім враз кинулася до неї з розпростертими руками. Жінка підхопила її на руки.
“Мамо, — проказала дівчинка, — де ти так довго була? Я тебе так чекала”.
“Я шукала тебе, сонечко”, — прошепотіла Юля, цілуючи її в щічки.
До них обережно підходив хлопчик.
“Іди сюди, не бійся, козаче, — мовив Андрій і підхопив малого на руки. — Поїдеш до нас?”
Хлопчик закивав головою і притиснувся до чоловіка.
Вони ще раз зайшли до кабінету директорки. Вона їм продиктувала, які документи треба зібрати і куди подати.На прощання сказала: “Раджу вам відразу, якщо є можливість, купити дітям новий одяг і взуття. Щоб вони позбулися всього інтернатського. Це для них буде важливий сигнал, що в них починається нове життя”.
Коли подружжя їхало додому, Юлія раз по раз кидала вдячні погляди на чоловіка. “ У мене буде аж дві дитини, — думала схвильовано. — Яке це щастя!”
Він, кермуючи однією лівою рукою, поклав праву руку на її обидві долоні. “Все буде добре, люба”, — мовив він. Так і проїхали всю дорогу.
Усі необхідні документи вони забрали за три дні, відвезли їх до наглядової ради, і ось тепер чекали на її рішення.
5.
Місцина, в якій опинилася Юлія, була чужою і незнайомою. Хоча вона відчувала, що це в її місті, тільки десь на глухій околиці — з вузькими вуличками і провулками, низенькими будиночками. Вона безтямно блукала і не могла звідси вибратися.
Юля звідкись знала, що в місті вже знаходяться інопланетяни, які викрадають людей. Щось її підказувало, що вони вже вийшли на її слід і десь близько. Вона кинулася бігти, щоб десь заховатися. Забігла у якийсь завулок, побачила біля одного двору купу будматеріалів і заховалася за неї.
Але відчувала, що чужинці знають, де вона і підходять до цієї купи. Якась невідома сила змусила її вийти зі схованки. Перед нею зовсім близько були вони — високі, стрункі, у сріблястих комбінезонах і прозорих скафандрах. Усі вони були світловолосими і блакитноокими.
“Ельфи!” — промигтіла в її свідомості думка.
Чужинці як по команді направили на неї блискучі предмети, схожі на ліхтарики. Жінка відчула, що її тіло стає невагомим. Відтак вона почала повільно підійматися вгору. Поступово рух прискорився, і ось уже під Юлею вимальовувалося все місто. Вона бачила знайомі вулиці, площі, сквери, школу, в якій працювала, квартал, у якому жила...
Потім місто віддалялося, відкривалася панорама цілого району, області, країни. Згодом вона бачила під собою моря, океани, континенти східної півкулі. Стало холодно, бо вона була в одному благенькому плащику. Її охопив жах, але вона ніби заціпеніла і не знала, що робити.
6.
Раптом вона застигла на місці і відчула, що над нею висить щось грандіозне. Зиркнула вгору і побачила величезну “тарілку” НЛО — космічний корабель чужинців.
“Вони хочуть мене забрати? — гарячково думала жінка. — І що зі мною робитимуть?”
“Не бійся, — раптом увімкнувся в ній спокійний чоловічий голос приємного тембру. - Ми нічого лихого з тобою не зробимо. Просто заберемо на свою планету. Там такі ж люди, як і на Землі, але наша цивілізація старша вашої на сто тисяч років. Тільки атмосфера трохи інша — у ній удвічі більше кисню У тебе буде щасливе і безпроблемне життя. У нас всю важку роботу виконують роботизовані системи, керовані штучним інтелектом. Мешканці займаються тільки інтелектуальною працею, творчістю, духовними і фізичними практиками”.
“Звідки вони знають українську мову”, — подумала вона.
“Ми можемо володіти будь-якою мовою землян. Підключаємося до інформаційно-енергетичного поля планети і настроюємо своє біополе на вібрації тієї чи іншої мови”, — пролунало в її свідомості.
“ А навіщо ви хочете мене забрати”, — мовила жінка вголос.
“ На вашій планеті найближчі 15 років буде багато воєн, етнічних і міждержавних конфліктів. У лютому 2022 року на Україну нападе Росія. Війна триватиме 4 роки, буде кровопролитною і виснажливою. Сотні міст і сіл вашої держави будуть зруйновані, Сотні тисяч людей загинуть. Тобі доведеться пережити окупацію і виїзд через ворожі блокпости. Твої батьки проведуть в окупації 9 місяців, потім житимуть під постійними обстрілами до кінця війни. Росія зазнає поразки, бо рухне її економіка. Імперія розпадеться на 16 феодальних утворень Китай окупує Далекий Схід. Але у нього теж почнуться економічні проблеми. Щоб відволікти від них населення, він у 2027 році нападе на Тайвань, за якого вступляться США і Японія. Ця війна триватиме три місяці. Китайський експедиційний корпус буде розгромлений. У Пекіні станеться військовий переворот. Керівництво країни заарештують і розстріляють. Але в 2028 році імперія розпадеться, Через рік те саме станеться з Індією. Буде ще війна між двома Кореями та деякими державами в Африці і Азії. До 2036 року впадуть усі деспотичні режими. Тільки тоді на Землі почнеться загальний рух до мирного і спокійного життя. Людство змінить на краще покоління Альфа”.
Юлія слухала все це з невимовним жахом, який скував її свідомість. Уявила, що вона висить між небом і землею і може у будь-яку мить рухнути.
“Не хвилюйся, ти не впадеш, ми контролюємо твою гравітацію”, — мовив той же голос.
Жінка ще хотіла щось сказати, але якась сила ніби замкнула її мовний апарат на мовчанку.
“До середини цього століття у вас закінчиться епоха фізики і розпочнеться епоха біології, —продовжив той же голос. — Вона триватиме триста років. Люди мають позбутися шкідливих звичок, перейти на рослинне харчування, займатися медитацією, технікою “Живого слова”, навчитися самозцілюватися силою думки, практикувати йогу, цигун, тибетську гімнастику. Завдяки цьому тривалість життя зростатиме до 150, а потім до 200 років. Усі релігії зіллються в одну синтетичну віру. Відбудеться повне роззброєння і розпуск усіх армій. Кордони між державами зникнуть, формуватиметься єдина спільнота. на всій землі на чолі з Всесвітнім урядом...”
7.
“Я не хочу! — закричала Юлія. — Я не хочу покидати Землю. Там моя країна, мій рідний край, моя рідня, мої діти! Поверніть мене назад!”
На деякий час запанувала мовчанка. Потім її невидимий співрозмовник мовив:
“ Гаразд. Ми нікого не забираємо проти його волі. Наша мета — врятувати людей, які мають світлі і чисті душі”.
“А хіба ви не можете це все спинити? — вирвалося у Юлії.
“Ми не маємо права втручатися у природний розвиток інших цивілізацій, - відлунилося в ній. -—Ми тебе повернемо, але ти нікому не маєш передавати інформацію, які ми тобі повідомили про майбутнє людства”.
“Я не буду! Клянусь! Поверніть мене!”
Раптом вона відчула, що почала повільно рухатися вниз. Потім рух її тіла став прискорюватися, усе прокручувалося в зворотному напрямі. Їй знову стало тепло. Ось вона уже побачила своє місто, яке стрімко наближалося.
“Боже, я розіб'юся!” — пронизала її розпачлива думка.
Але... за кілька метрів до землі вона раптом загальмувала, і її черевики м'яко торкнулися асфальту, наче якась невидима рука дбайливо поставила її на тротуар, мов плюшеву ляльку.
Юля обернулася довкола, машинально обтріпнула одяг і поправила зачіску. Вона стояла на своїй вулиці у кварталі від свого будинку. Жінка почала повільно йти і раптом з жахом відчула, що перехожі натикаються на неї і злякано сахаються, наче її не бачать.
“О Господи, — мало не заволала Юлія. — Невже я стала невидимкою? Як же я тепер житиму?”
“Доброго дня, Юліє Іванівно”, — раптом пролунав позаду знайомий юначий голос.
Вона різко обернулася. Перед нею стояв торішній випускник Віталій. Відмінник, дуже добрий і вихований учень.
“Ти... ти мене бачиш, Віталику?” — обережно спитала вона.
“Ну звичайно, — усміхнувся юнак з легким подивом. — Часто згадую ваші уроки з літератури. Було дуже цікаво. Вчуся в столичному університеті на програміста”.
“Не вчуся, а навчаюся”, — подумки поправила вона його за вчительською звичкою.
Раптом її осяяло: цей хлопець має чисту душу і її світлом він зробив її видимою знову.
Юлія підійшла до нього і обняла як мати сина.
“Дякую тобі Віталику, дякую, дякую...”
8.
Зі сну вона виходила довго і тяжко. Страшенно боліла голова. Почула кроки чоловіка, який підходив до її ліжка.
“Ну що, люба, встаємо? — спитав тихо. — Сьогодні субота, ми збиралися зробити покупки для дітей”.
Юлія кивнула головою, не розплющуючи очей.
“Ти передсвітом стогнала і крутилася. Мабуть, замерзла. То я тебе укрив ще однією ковдрою”.
Юля ще раз кивнула.
Він поволі почовгав до вікна.
“От шайка-лійка! Уже два тижні як мав розпочатисс опалювальний сезон, а батареї досі холодні. Одна і та сама бригада керує містом 15 років, а ніяк не наведе лад у комуналці. Зате через теплокомуненерго щороку прокачують десятки мільйонів”.
Юля звикла до таких його монологів з критикою дій влади, тому мовчала.
“Гаразд, ти поки приходь до тями, я приготую сніданок і заварю твій улюблений чай з жасмином”.
Він пішов на кухню.
9.
“Годі вилежуватися, час вставати”, — подумала Юлія.
Вона розплющила очі, підвелася і почала вдягати халат.
“Що це було? — згадала свій дивний сон. — Політ у майбутнє? Стрибок у безмежжя? Невже через чотири місяці почнеться війна? Та ні, якась маячня. Розкажи комусь — ніхто не повірить. Казав же президент: прийде весна — будемо саджати. А потім їздити на шашлики. ..”
І тут її зненацька штрикнула думка: “А що, коли цей сон віщий?”
Із кухні долинув запах смаженої яєшні.
* Вірш написаний автором оповідання.
Олександр Гунько
