У ці дні, коли ми згадуємо Голодомори в Україні, є ще одна скорботна дата. 28 листопада 1970 року була вбита художниця-дисидентка із Києва Алла Горська. Про неї я дізнався у 2009 році, коли працював у столичній «Газеті по-українськи». Редактор відділу «Історія» запропонував мені написати про художницю. Тоді ще були живими чимало людей, які знали її особисто. Із деякими з них я зустрівся, і так виник цей матеріал.
Перейшла на українську в зрілому віці
«На допитах у КДБ вона демонстративно запалювала цигарку», — розповідає про художницю Аллу Горську її подруга Галина Севрук.
Вони здружилися у клубі творчої молоді «Сучасник». 1959-го його організував 21-річний режисер Лесь Танюк. Саме почалася хрущовська відлига. У кімнаті N13 Жовтневого палацу над теперішнім майданом Незалежності збиралися ті, кого згодом назвуть шістдесятниками. Тоді Алла Горська й перейшла на українську — свідомо, в зрілому віці.
Алла Горська з батьком Олександром Горським і сином Олексієм
— Ми з Аллою й одеситкою Людою Семикіною були російськомовними, — каже Галина Севрук. — Алла взагалі не вчила в школі української. Їй довелося починати з алфавіту.
Уроки мови в майстерні Горської дівчатам давала журналістка Надія Світлична, філолог за фахом. Писали диктанти, вправи брали зі шкільного підручника. Алла й українською говорила з пітерським акцентом — у Ленінграді минуло дитинство художниці. Правозахисник Євген Сверстюк згадує, що до кінця життя звала його «Євґєном».
«Від нас вимагали каяття»
1964-го з Людмилою Семикіною та Галиною Севрук Горська створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Розгніваний поет однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а у високо піднятій другій тримав книжку. Під ним рядки: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово».
Вітраж знищили як ідейно ворожий. Далі — виключення зі Спілки художників. «Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути бл...ями», — писала про це художникові Опанасові Заливасі. Він сидів у Мордовії «за антирадянську агітацію та пропаганду». Їздила до нього в табір.
— Вигляд у неї був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі, — згадував потім.
У КДБ їй погрожували
Рік перед тим Алла Горська з поетом Василем Симоненком і Лесем Танюком виявили поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні.
Заявили про це до міської ради. Симоненка невдовзі побили, за місяць він помер. Літературознавець Михайлина Коцюбинська згадує, як відвідували з Горською його могилу на кладовищі в Черкасах:
— Нас уже засікли, бо відразу за нами туди приїхала якась машина. Звідти висіли «мистецтвознавці в цивільному» (безпомилково вгадуваний типаж!). Розташувалися неподалік не криючись. «Диви, нас фотографують», — голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. «Тепер готово!» — і ми повернулися до наших «друзів», одверто позуючи.
Алла Горська з Василем Стусом (крайній справа)
Багатьох її справжніх друзів і знайомих заарештували 1965-го — у СРСР почали закручувати гайки. Горська надіслала заяву-протест прокуророві Української РСР. Її викликали в КДБ. Погрожували. Але вона не зважала на те. Листувалася з політв’язнями, підтримувала їхні родини. Грошима теж. Якось за панно в колгоспі їй заплатили продуктами. Машина із цибулею, картоплею, капустою, огірками об’їхала весь Київ — Горська поділилася з друзями.
«Вы доиграетесь, еще не такое будет»
На процес В’ячеслава Чорновола у Львові поїхала з групою киян. У суд їх не пускали, та Алла зуміла прорватися. А потім писала протести незаконного ведення процесу. У її квартирі на теперішній вул. Терещенківській у центрі Києва зустрічали звільнених із таборів правозахисників і вояків ОУН–УПА. Декотрі відсиділи по 25 років. Пішли чутки про якусь підпільну організацію, яку фінансують «з-за бугра». Одним із керівників називали Горську. За нею стежили демонстративно, під будинком вешталися «топтуни».
Із чоловіком Віктором Зарецьким
— Вы доиграетесь, еще не такое будет! — долинало до її вух у транспорті чи на вулиці.
Її чоловік Віктор Зарецький, також художник, спочатку підтримував дружину. Та згодом віддалився — головнішим для нього було мистецтво. Щоб уникнути переслідувань, обрав роль дивака-митця «з прибамбасами».
Віктор Зарецький. Весняні клопоти. 1986 р. Полотно, олія, темпера (фрагмент).
Знайшли мертвою в льосі
Уранці 28 листопада 1970-го Алла Горська поїхала до Василькова, неподалік Києва. Мала забрати в свого 69-річного свекра Івана Зарецького родинну реліквію — швейну машинку «Зінґер». Він переніс інфаркт, ходив із ціпком. Через чотири дні художницю знайшли мертвою в льосі. Тіло свекра виявили за 35 км — поблизу залізничної станції Фастів-2. Він лежав на колії з відрізаною потягом головою. Офіційний висновок прокуратури: Іван Зарецький з особистої неприязні «тупим важким предметом» убив невістку й наклав на себе руки.
— Свекор не міг її убити, — переконана Галина Севрук. — Він був старенький, лагідний. Це робила досвідчена група кадебістів — з переодяганням, виїздом на місце.
За кілька тижнів чоловікові Горської повернули в міліції частину особистих речей загиблих. Поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю.
— Убита одним ударом, профессионально! — відповів офіцер.
Стус став перед могилою на коліна
Берковецький цвинтар у Києві, де її ховали, оточили кадебісти. Зібралося кілька тисяч людей. Поет Василь Стус усю панахиду простояв на колінах. Потім прочитав свій вірш:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
Нині на могилі стоїть пам’ятник: три прямокутні колони із чорних просмалених дощок, а між ними чаша.
Марчук не відповів на звернення
— Справа про загибель моєї мами й досі зберігається в прокуратурі, хоча за всіма законами її мали знищити через 15 років, — розповів мені тоді Олексій Зарецький, син Алли Горської. — Сказали, що «завалялася». Коли десь на початку 1990-х я звернувся до прокуратури, щоб дали з нею ознайомитися, — відмовили. Відбулися відпискою. А тодішній керівник СБУ Євген Марчук взагалі не відповів на моє звернення. Тоді ж зі справи в архіві Служби безпеки вичистили деякі документи. Розповів на правах анонімності один зі співробітників. Пізніше я звертався до президентів Леоніда Кучми і Віктора Ющенка. Реакції не було жодної.
