– Українцям таланило у 1917-1920 роки, – казав мені професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Валерій Солдатенко у далекому 2007 році. Тоді я працював у Києві, в «Газеті по-українськи» і брав у нього інтерв’ю.
Період історії, про який ми говорили, був його улюбленою темою. Пізніше він видав 4-томник «Україна в революційну добу». Як відомо, після цієї доби наша країна на сім десятиліть опинилася під владою більшовиків. То в чому ж тоді українцям таланило?
Поміж хлібом і свободою
Професор мав на увазі, що у 1917–1920 роки було багато державних діячів, які виходили в першу чергу із суспільних інтересів. Цим вони найбільше відрізняються від переважної більшості українських політиків періоду незалежності.
«Грушевський, Винниченко, Петлюра, Єфремов, Прокопович, Мартос були талановитими людьми. Вони могли б, зайнявши конформістську позицію, безбідно жити. Але їм боліло становище українського народу, вони кидали інші заняття і йшли в політику. Ніхто з них не боровся за особисті вигоди… На чолі нації ставали чесні люди, які придушували свою гординю, глушили власні амбіції і несли жертовну місію», – розповідав Валерій Федорович.
Звісно, при цьому виникало питання: а чому при таких чудових керівниках українці не спромоглися тоді вибороти незалежність від російського більшовизму?
Відповідь була на поверхні: усі ці чудові люди були по різні боки барикад. Вони не змогли згуртуватися, а народ у основній масі пішов за більшовиками, бо вони проголошували зрозумілі гасла: земля – селянам, заводи і фабрики – робітникам, 8-годинний робочий день тощо.
Словом, сталося так, як потім сказав Степан Бандера: «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний».
Із цього приводу Валерій Солдатенко сказав, що нинішні державні діячі мають засвоїти уроки історії.
Знову двійки
Життя показує, що коли народи не засвоюють свої уроки, то це для них обертається трагедіями. Так сталося з українцями в ХХ столітті. Після того, як вони обрали хліб, їм належало пережити кілька голодоморів, сталінські репресії і Другу світову війну.
Тож омріяна незалежність у 1991 році, здавалося, впала на наші голови як корона із небес, і тепер уже ніщо не завадить нації розвиватися. Тоді лиш, мабуть, один В’ячеслав Чорновіл попереджав своїх соратників, що свобода, не освячена кров’ю нації, - несправжня. Але його не почули.
Колишня партноменклатура швидко перефарбувалася і знову зайняла керівні пости в державі і на місцях. Щоправда, в умовах навіть слабенької демократії народ уже почав розвиватися і кільки разів проявляв свою волю. Маю на увазі, насамперед, Помаранчевий Майдан та Революцію Гідності.
Ці історичні події показували, що в українців є творчий потенціал і воля до змін у житті. Однак після цих подій, які змінювали політичні вектори, все знову поверталося на круги свої. А все тому, що народ не мав досвіду політичної боротьби. Наприклад, віддавши владу Віктору Ющенку, українці понадіялися, що він зробить усе, що треба. Але жоден керівник не може зробити перетворення в країні без широкої підтримки мас. А «помаранчева команда» погрузла в політичних сварах і взаємних звинуваченнях.
Цей урок ми пройшли, але не засвоїли, у результаті стали «двійочниками» і залишилися «на другий рік». Тому цілком закономірно, що до влади прийшов Віктор Янукович, і щоб скинути його, довелося три місяці стояти на барикадах в центрі Києва під кулями «беркутівців». А за перемогу заплатити Небесною Сотнею, втратою Криму і війною на Донбасі.
Після цього історія майже повторилася. Обирали президентом Петра Порошенка з надією, що «він не буде красти, бо й так багатий». А вийшло навпаки: корупція за роки його правління досягла апогею. Правоохоронні органи і суди перетворилися на скопище безпрєдєльщиків. За 5 років не виконали жодної вимоги Майдану. Не довели до судів кримінальні провадження щодо найодіозніших представників минулої влади і колишніх «беркутівців». Навпаки, Бойко, Льовочкін, Медведчук та інші прокремлівські політики – апологети влади Януковича – опинилися в парламенті, щоб продовжити свою деструктивну діяльність щодо України. Словом, ми провалили усі реформи. І закономірно отримали повномасштабну війну із підступним і підлим сусідом. Як більш серйозне випробування за невиконані домашні завдання.
Третя спроба
Секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов переконаний, що після війни в Україні не залишиться жодного колаборанта. Про це він заявив в ефірі національного телемарафону.
«Я хочу сказати, що ті колаборанти, які на сьогоднішній день ще існують в нашій країні, не усвідомлюють, що буде після того, як ця війна закінчиться на нашу користь. Жодного з них не залишиться на нашій території», – сказав він.
Після того Верховна Рад України спромоглася ухвалити закон про заборону деяких політичних партій, зокрема, «Опозиційної платформи - За життя» (ОПЗЖ).
Але це тільки вершина айсбергу. Маємо виконати раніше невиконані домашні завдання:
завершити нарешті українізацію;
рішуче оголосити війну корупції, починаючи з Офісу президента, Генпрокуратури, Верховної Ради, вищих судів та антикорупційних відомств;
провести справжню реформу правоохоронних органів і судової системи;
довести до кінця усі кримінальні справи щодо представників режиму Януковича і «беркутівців»;
провести деоліхаргізації політичної системи й економіки;
встановити чіткі механізми демократії (народні референдуми, відкликання депутатів і мерів, розподіл бізнесу й політики тощо);
повернути і реінтегрувати «віджаті» у нас Московією території.
Гадаю, експерти можуть доповнити цей список ретельніше і повніше.
Звісно, крім того, політична еліта має об’єднатися навколо національних цінностей, а громадянське суспільство щодня їх відстоювати. Але нову політичну еліту маємо ще сформувати, бо стара показала свою неспроможність ефективно керувати державою.
Сьогодні у нас третя і, вочевидь, остання спроба здати іспит на атестат зрілості нації.
Олександр Гунько
