Мережею шириться дуже щемливий пост про Україну. Його автора ми не знайшли. Та впевнені, що ці слова відгукнуться в душах мільйонів українців. Бо це те, що ми відчуваємо і переживаємо під час війни із злодійською ордою. Отже, читаємо і поширюємо. Все буде Україна!
“Привіт, світе!
Я знаю, що та зараз дивишся на нас. Дивишся наляканими очима Польщі. Нерішучими жестами Франції. Прорахованими кроками Німеччини. Здивованими вигуками Латвії. Скептичним посмикуванням Угорщини. Розслабленими мугиканнями Італії. Німою мовчанкою Ізраїля. Далекими вигуками США і Канади. І очима сотні інших країн.
Дивишся ніяково. Часто опускаєш погляд. Особливо, коли ми закриваємо собою наших дітей під час чергових ракетних атак. А коли таки наважуєшся очі підняти, дивишся вражено. Озираючись один на одного: ща то за така Україна? Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть “аям вері сорі енд діплі консьорд, бат...”, а вона - “тю як знаєш, я пішов збивати літак”. Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі.
Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. З якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук?
Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. У ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір'ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх — це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше.
Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І цю лють дає нам сили.
Ми відчуваємо свободу. Вперше. По-справжньому. Так гостро і сильно. Голу, вразливу і таку потужну свободу. І ця свобода дає нам сили.
Ми відчуваємо любов. Коли нема своїх і чужих. Коли всі максимально рідні. Коли мільйони рук методично викладають шлях до перемоги — кожен на своєму місці. І ця любов дає нам сили.
Тому, світе, не бійся. Ми на сторожі. І якщо раптом ти засоромився запитати, ми скажемо самі: так, весна прийде, і вона буде жовто-блакитна. Незалежно від того, страшно тобі чи ні”.
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
