У мене є власний дім. Але я плачу 12 000 грн за чуже житло. Скажіть — це нормально?
Мій дім існує. Він не проданий і не зруйнований. Він на окупованій території. Юридично — я власниця. Фактично — я без дому. Я ВПО.
Мій чоловік — військовий. І все, що він заробляє, зводиться до одного: оренда + комуналка, щоб сім’я просто вижила. Не пожила. Не відклала. Не побудувала майбутнє. Просто вижила.
А тепер деталі, які зазвичай «незручно» враховувати:
- зі мною живе мама, 77 років, пенсіонерка
- двоє дітей, так, вони не маленькі — але вони на моєму забезпеченні
- я — людина з інвалідністю, після онкологічного захворювання, інвалідність 3 групи — пожиттєво
Це не статуси «для галочки». Це реальне навантаження. Щодня. Ми живемо в місті під обстрілами, у чужому домі, де:
- — не можна нічого змінити,
- — не можна облаштувати простір,
- — не можна сказати: «це наш дім».
Можна тільки платити. Щомісяця. Без перспективи. І тепер головне питання: чому держава вважає, що це нормально?
Чому:
- — ВПО роками живуть «тимчасово»?
- — компенсації за втрачене житло фактично не існує?
- — сім’ї військових платять ринкову оренду, ніби війни немає?
- — люди з інвалідністю та пенсіонери виживають разом з усіма — без реальних програм підтримки?
Ми не обирали війну. Ми не обирали втрату дому. Але платимо за це грошима, здоров’ям і роками життя.
Це не «ниття». Це реальність, яку дуже зручно ігнорувати.
Тепер без загальних фраз:
- — це справедливо?
- — це нормально?
- — що конкретно держава має зробити зараз, а не колись?
Коментарі відкриті. Можна не погоджуватися. Але і мовчати далі — вже неможливо.
