Після 24 лютого життя багатьох українців змінилося. Одним довелося пережити окупацію, бойові дії, іншим - виїхати, покинувши своє майно та минуле. Ми поспілкувалися з пані О., мешканкою тимчасово окупованого селища Любимівки Каховського району, якій довелося вивозити з окупації дитину з інвалідністю. Ось що вона розповіла.
“Завтра їдемо!”
Після окупації нашого села росіяни вели обстріли неподалік від нас. Щоранку, годині о 4й-5й, вони стріляли, і ракети летіли прямо над нами. Мій син дуже чутливо реагує на вибухи, постріли. Ми усі стали нервові, погано спали. Одного разу чоловік прийшов і сказав: “Завтра їдемо!” Це було спонтанно. Я не знала, що брати з собою. Довелося в одну валізу скласти все життя. Я пригадала історії людей з Донбасу, коли вони найбільше жаліли за втраченими фотографіями.
Адмінбудівля селищної ради у Любимівці
У нас вдома 8 чи 9 фотоальбомів. Усі ми взяти не могли, але відібрали найбільш цінні: фото батьків, свого дому, як діти пішли в садочок, школу. Фото у вишиванках взяти побоялися. Син узяв з собою улюблені іграшки, книги, лото, пам’ятні зошити, ручки, одяг.
Сусідка допомогла почистити телефони та планшет від усього, що могло не сподобатися окупантам. Проблем у дорозі не хотілося.
Подорож тривала 3 дні
Виїздили влітку, у липні. Тоді ще працював пункт пропуску у Василівці Запорізької області. Виїхали рано, о 5-й годині. На перших блокпостах нас не перевіряли. Нам порадили на питання: “Куди їдете?” - відповідати, що в гості, а згодом повернемося, бо росіянам не подобалося, що люди масово виїжджають.
Запам’ятався трагікомічний епізод: на одному з постів нас зупинив чеченець чи осетин, а у нього був такий смішний писклявий голос. Поки він говорив з чоловіком, ми з сином намагалися не сміятися. Хоча це був і сміх крізь сльози.
Черги машин у Василівці влітку 2022 року
“Як на морі”
У перший день ми приїхали до Василівки. Поле, спека, липень... У черзі познайомилися з людьми з Нової Каховки. Щоб машини не так нагрівалися, ми накривали їх покривалами. Хтось брав з собою великі пляжні парасолі. Між рядами авто їздили місцеві жителі, продаючи їжу та воду. Ціни, звісно, завищені. Їздив чоловік на велосипеді і кричав: “Морозиво! Насіння!” Мій син сказав, що ми наче на морі.
Росіяни проїжджали і перераховували машини. Того разу нам не пощастило. Увечері наказали всій черзі роз’їхатися на ніч. Нас прихистила жінка у селі Скельки. Грошей з нас не взяла. Спасибі їй.
Другого дня ми теж не виїхали. Стояли в полі, а десь далеко бахкало. Ми були в черзі десь 300-ті. У мого сина інвалідність, йому важко переносити зміну обстановки, тривалу спеку. Але ніхто нас не пропустив.
Другий день ночували у Василівці. Поки їхали до будинку на ночівлю, бачили багато вирв по дорозі. Господар будинку здав нам кімнату. Одразу попередив: світло вночі не вмикати, бо росіяни стріляють у вікна. Серед ночі мене розбудили дивні і незрозумілі крики. На ранок з’ясувалося, що господар розводив екзотичних птахів, а вночі кричали павичі.
Третього дня нам пощастило більше. Годині об 11-й ми вже проїхали шлагбаум. Було неймовірно спекотно. З машини виходити не можна. Ми рятувалися вологими серветками, водою, обмахувалися журналами.
Там наші речі обшукувало двоє військових, один з них - чеченець. Син злякався, бо він з автоматом. Чеченець тоді ще агресивно спитав: “Чому він так дивиться?” Я пояснила, що у сина інвалідність, тому він не спеціально.
Коли ми проїжджали “сіру зону”, то летіли наче літак. Коли побачили наших солдат, то не одразу повірили. Тоді ж уперше за довгий час поговорили по мобільному. Зробили фото з військовими на згадку.
Ночували у церкві
У Запоріжжі ночували у церкві. Нам виділили горішнє приміщення, погодували.
На ранок виїхали до Дніпра. Тоді я зауважила, що після поповнення рахунку на телефоні, гроші десь зникли, а геолокація показувала Балабаново, Росія. Мабуть хтось із росіян підключився до мого телефону. Невідомо як. Нам згодом, у Львові, допомогли почистити телефон.
Ми доїхали до Умані, де переночували. Нас зустріли тепло, просили залишитися. Там ми почули вперше сирену повітряної тривоги. Було дуже страшно. Особливо злякався син.
Пункт прийому біженців у Запоріжжі
“У капцях в ресторан”
Запам’ятався ще приїзд до Хмельницького. Там волонтери годували біженців у ресторані. Нам було незручно: куди, ми з дороги, брудні, в капцях і в ресторан? Також отримали допомогу - хороші речі, взуття на сина. Щоправда, нам уже в машині не вистачало місця.
Перед виїздом за кордон, зупинилися у Львові. Жили днів 10 у хостелі, там було багато людей з Харківщини, Бахмуту та інших регіонів Сходу України.
Син - молодець, як йому не було важко, але він усе розумів, не перебирав їжею. Потім була поїздка до Перемишля. Але ми вирішили зупинитися в Німеччині.
Дуже дивним було те, що можна їздити вночі. Бо ми вже так звикли, що ввечері - комендантська година і пересуватися вулицями не можна.
У Німеччині нас зустріли добре, як рідних. Але тут дуже суворо дотримуються правил: ми мусили носити маски і по приїзду здати тест на ковід.
Ми живемо у маленькому містечку. Наші знайомі з іншого містечка, живуть за 10 кілометрів від нас, розповідали, що у них багато “руських німців”, які часто можуть подряпати машини на українських номерах або побити вікна, якщо побачать там український прапор.
“Навчила німців казати “добре”
До нас привітно ставляться люди. Наша сусідка німкеня теж свого часу була біженкою з НДР (територія, підконтрольна до 1990 СРСР) до ФРН . Вона говорила, що розуміє, як це лишитися без нічого. Часто приносить різні дрібнички, дарує речі. Щоб віддячити я спекла їй круглу хлібину. Кажу, це паляниця, традиційний український хліб. Вона спершу не повірила, що це я сама спекла.
Також пригощала сусідів борщем із галушками, чебуреками. Навчила німців замість “гут” говорити “добре”.
Містечко невеличке, але і тут є українці. Ми зазвичай з сином гуляємо увечері. Щоб отримати роботу, треба вивчити мову та скласти іспит. А черга на мовні курси - величезна. Ми зараз десь 500-ті у списку. Тому намагаємось вчити мову самотужки, онлайн.
Найважче зараз - мовний бар’єр. Дуже слідкуємо за новинами. Особливо, коли восени писали, що Любимівку звільнили. На жаль, інформація не підтвердилася. Тому зараз ми обмежили коло медіаресурсів, бо часто там публікують неправду. Дуже хочемо додому. Сподіваємося на краще. Але головне, що живі і здорові.
Нагадаємо, Любимівка — селище міського типу в Каховському районі Херсонської області України. До війни у ньому проживали понад 5 тисяч осіб.
