Щороку Україна відзначає 12 січня День політв’язня й нагадує про тих, хто досі перебуває в заручниках через політичні переконання. У сучасній історії нашої держави він набув нового контексту. Понад 300 українців стали жертвами політичних переслідувань з боку держави-агресорки. Серед них — кримські татари, журналісти, релігійні діячі, державні службовці, активісти, звичайні громадяни, які не боялися сказати правду чи відстояти свою позицію. Серед них і жителі окупованої Нової Каховки.
Новокаховчанка Олена Цигіпа вже втретє зустріла Різдво і Новий рік без свого чоловіка Сергія – громадського журналіста й письменника, якого окупанти викрали в березні 2022 року. Його тривалий час тримали в Сімферопольському СІЗО № 2, де він зазнав катувань. Згодом стало відомо, що його засудили до 13 років “за шпигунство проти Російської Федерації” за статтею 276 Кримінального кодексу РФ.
Увесь цей час дружина Олена Цигіпа веде активну громадську діяльність, щоб скористатися щонайменшим шансом допомогти Сергію. І, як згодом з’ясувалося, не тільки йому.
Як Олена змінилася за час, що очікує на повернення чоловіка, що їй дає розраду і про що вона мріє у 2025 році – в матеріалі Центру прав людини ZMINA.
“У публічній боротьбі за Сергія зрозуміла, що я досить сильна”
Олена Цигіпа – з Нової Каховки, освітянка, працює в ліцеї № 1 імені Олександра Довженка дистанційно. У вільний час брала активну участь у Народному молодіжному театрі “Шанс”. Про себе каже, що завжди була творчою людиною і такою залишається досі.
“І, навіть коли мені випадала маленька роль, я намагалася зробити так, щоб вона запам’яталася”, – пригадує Олена.
Ця відданість простежується в усьому, до чого долучається Цигіпа, – чи то в роботі з дітьми, чи в захисті свого чоловіка. Але громадська діяльність, каже Олена, займає дедалі більше часу. Інтерв’ю, зустрічі в Координаційному штабі з родинами цивільних полонених, в Офісі Омбудсмана, підготовка адвокаційних турів і сам тур, акції на підтримку рідних…
Виїжджаючи з окупації, вона обрала Київ, бо “тут вирує життя”. Хоча Олена Цигіпа боялася починати все з початку в незнайомому для неї місті.
“Перші інтерв’ю на підтримку Сергія мені давалися вкрай важко, бо це ж щоразу дістаєш із себе весь біль. Зараз я вже можу спокійніше про все розповідати. Бо кожна наступна моя розмова як маленьке щеплення від страху. І в публічній боротьбі за Сергія я зрозуміла, що досить сильна. І якщо я можу щось радити жінкам, які опинилися в схожій ситуації, то це сміливо розмовляти з журналістами. Бо кожна така розмова працює на допомогу нам і нашим рідним.
Росія боїться розголосу. Я впевнена, вона обережніше ставитиметься до наших близьких у СІЗО і в’язницях, бо знає, що за ними – їхні рідні”, – переконано каже Цигіпа.
Їй вдається надсилати Сергію маленькі листи у виправну колонію № 3 міста Скопіна Рязанської області, де він нині перебуває. У тих звістках Олена розповідає про своє життя і насамперед – про свою громадську діяльність в організації “Цивільні в полоні”:
“Я навмисно пишу про все-все. Хай адміністрація колонії знає, що якщо вони будуть знущатися з нього, то відповідатимуть за злочини. Не сьогодні, не завтра, можливо навіть не через рік, але все одно будуть покарані.
До речі, у своїх листах я пишу й про те, що ми, дружини й матері з ГО “Цивільні в полоні”, збираємо всі докази їхньої “справи” – не тільки Сергія, а й таких, як він. І це важливий список. Бо ми говоримо за тих, чиї родичі в окупації й не можуть робити інформаційний розголос”.
Зокрема, Олена Цигіпа згадує про теплі стосунки з Іриною Швець – дружиною Олександра Курдіна, з Оленою Шевченко – матір’ю Вадима Шевченка – та іншими й додає, що від Сергія листи отримує рідше. Особливо зараз, коли він у колонії:
“Мабуть, це тому, що в колонії велика кількість людей, і, поки через цензуру вичитають мій лист, поки Сергія лист переглянуть, спливає багато часу”.
А в тих листах, що проходять цензуру, Сергій найчастіше підтримує Олену і підказує, куди ще звернутися:
“Він каже, що я молодець, що вірить у мене. Навіть попросив написати листа Борису Джонсону (колишній прем’єр-міністр Великої Британії, який після повномасштабного вторгнення Росії займає активну проукраїнську позицію. – Ред.). І я це зробила. Тобто Сергій не здається”.
Олена пригадує відео, де чоловік начебто “зізнається”, – жінка переконана, що Сергій Цигіпа зробив це заради неї та близьких, які лишалися на той час в окупації. Колишній полонений Олександр Тарасов, який разом був із Сергієм і якого “дивом відпустили”, як каже Олена, зв’язався з нею і розповів їй, що відбувалося в ув’язненні.
Їх били й катували повсякчас. Але не через це погодився Сергій на те відео, переконана жінка.
“Для нього ніколи не було таким важливим здоров’я, життя чи власна шкіра. Він за себе ніколи не хвилювався. Ще у 2015 році я вперше почула від нього, що хоче піти до ЗСУ. Тоді спитала: “Тебе вб’ють, а як же я?” А він відповів: “Ти будеш жити далі”, – розповідає Олена і додає, що Сергій мав мету – бути в ЗСУ на захисті справедливості, рідної України, родини.
За словами співрозмовниці, те, що з її чоловіком відбувалося в ув’язненні, – це маніпуляція та шантаж:
“Мовляв, “ти все одно знімешся в цьому відео, бо зараз привеземо сюди твоїх близьких і на твоїх очах робитимемо з ними те, що робили з тобою”. У нього не було вибору. І я впевнена: те, що він погодився, захистило нас від небажаних візитів і обшуків. Нас не чіпали, тому що він уже сказав те, що їм було потрібно”.
“Те, що я проживаю, має назву “невизначена втрата”
Якось Олена Цигіпа побачила рекламу тренінгу від телеграм-каналу “Твій космос можливостей”. Жінка підписалася на цю сторінку і побачила, що там – купа інформації про різні форуми, пресконференції, майстер-класи, ретрити. Вона почала подавати заявки скрізь, де їй було цікаво. На таких заходах їй вдавалося відключатися від негативу й надихатися чимось новим.
“Що звідси я можу взяти для школи чи громадської діяльності?” – часом собі думаю. Я скрізь шукаю можливості підзарядити свою батарейку”, – жартує Олена.
Жінка пригадує роботу над картиною під час арттерапії, яку організувала громадська організація “Бути”:
“Тоді я малювала мрію Сергія: після повернення поїхати разом до Парижа. Я намалювала нас біля Ейфелевої вежі. І ця картина висить у домі, на видному місці. Я її розглядаю, мені щось не подобається, часом хочу її доробити, але я люблю саму ідею в ній. Ми на ній із двома крилами, одне моє, друге – його. І в цих білих крилах є червоні вкраплення, які символізують наш кривавий досвід, іспит долі, який ми подолали. Бо ми, зрештою, біля Ейфелевої вежі. І ця мрія тримає мене”.
“Мама померла невдовзі, як Сергія забрали, не витримала”
На Новий рік у родині Олени Цигіпи завжди ставили ялинку. І ялинка напередодні 2022 року вже має свою історію.
Коли подружжя спустилося в підвал по штучне деревце, яке там зазвичай зберігалося, з’ясувалося, що їхній підвал пограбували. Винесли все… і ялинку також.
Олена засмутилася, почала шукати в інтернеті, де б купити нашвидкуруч недорогу ялинку. І тоді Сергій, бачачи її наполегливість, викликав таксі – і вони поїхали по нову ялинку.
Згодом Сергій повторював: “Що ж, з чистого аркуша…”
Олена Цигіпа пояснює:
“Хоча ми й були в стосунках кілька років, але одружилися якраз у 2021-му, в серпні, на його 60-річний ювілей. Музики жартували, що вони стоять у черзі, щоб… нам заспівати. Бо всі наші друзі – музиканти, актори, і всі нам співали (у минулому Сергій Цигіпа ініціював та брав участь в організації низки музичних фестивалів, серед яких “Рок-н-рол Таврійський”, “Гітара по колу”, “Таврійські ігри”. – Ред.).
На весіллі ми гуляли з таким розмахом. На ноутбуці зберіглася купа фотографій, і я їх постійно переглядаю. Зробила копії фото, поскидала на різні флешки, щоб, бува, не загубилися”.
Жінка, переглядаючи світлини, занурюється в той щасливий для них час. І це додає їй сил. Водночас із сумом пригадує, що не змогла забрати із собою чорно-білі світлини своєї мами.
Мати померла вже під час війни. Сама вона з Новосибірської області. За радянських часів була така практика, коли юнаків, яких забирали до армії, “перемішували”, і вони не служили біля дому. Так, батько Олени опинився в Новосибірській області, де зустрівся з майбутньою дружиною.
Одружилися вже в Новій Каховці. Тоді тривало будівництво нової ГЕС, розбудовувалося молоде місто… Тут усе своє життя і прожили.
“Для мами, як і для всіх нас, було шоком повномасштабне вторгнення. Я кілька разів збирала тривожні валізи. Причому – три різні: для себе, Сергія та свого сина Захара. Думала, якщо раптом з кимось із нас щось трапиться, то щоб у кожного була “своя” валіза з документами й необхідними речами. Але ці валізи були зібрані для того, щоб пересидіти тиждень-два чи місяць у підвалах. Ми вірили, що це ненадовго, що скоро прийдуть ЗСУ…” – пригадує Олена.
Вона додає, що мама не розуміла, в якому сенсі її прийшли звільняти, від кого:
“Вона трималася як могла. Та коли Сергія викрали, через три дні вона просто впала у своєму домі… А за два місяці її не стало”.
Її вбила війна, бо вона не змогла витримати того, що сталося, переконана Олена Цигіпа.
Те, що вони не залишаться в окупації, Цигіпа знала. Але Нова Каховка була заблокована для виїзду і в’їзду вже з перших днів повномасштабного вторгнення. Лише коли з’явилася хоч якась можливість, люди почали потроху рухатися.
“В окупації ми лишалися заради мами, тому що вона могла б не перенести дорогу. Ми її поховали, з братом одразу поставили пам’ятник, бо невідомо було, коли зможемо повернутися. А хотілося, щоб усе було по-людськи. На 40 днів ми зробили поминальний обід, приїхали на кладовище – майстри все якраз закінчили, зробили дуже гарно. Лише тоді ми змогли спокійно збиратися в дорогу”, – стиха каже жінка.
Олена Цигіпа розповідає, що ані її, ані матір в окупації не чіпали. Хоча вона очікувала, що можуть прийти з обшуками. Ба більше, вона сама в себе у квартирі тричі проводила “обшуки”, ховаючи, наприклад, військову форму Сергія чи його військовий квиток, якісь книжки. Книжки Сергія Цигіпи – це політична сатира. І це могло бути неабияким компроматом на нього.
Мрія Олени Цигіпи – нового року нарешті зустріти Сергія і вже з ним у парі організовувати адвокаційні тури, боротися за свободу інших політичних в’язнів і цивільних бранців.
“І я вірю, що так і буде. І це відбудеться у 2025 році. А ще Париж. Так!” - переконана вона.
Фото з архіву Олени Цигіпи.
Підтримай редакцію: переходь на головну сторінку і підтримай команду. Дякуємо, що ви з нами!
Надіслати новину: @NovakahovkaCity_bot
Приєднуйтесь до Нова Каховка сіті у Фейсбук
Долучайтесь до Нова Каховка сіті у Телеграм
